Сергій Жадан: "Поки у нас є Збройні сили, доти у нас є шанс на перемогу. Це наша головна зброя, головний щит. Чим можна, тим їх потрібно підтримувати"

Від початку повномасштабного наступу росії на Україну харків’янин не залишив місто, ще активніше волонтерить, ніж раніше, допоміг в створенні військового підрозділу, і отримав премії Свободи в Німеччині та "Людина року" в Польщі

В ці дні Сергій мав готуватися до прем’єри опери на його текст у Берліні, а він їздить на лінію фронту, яка у березні пролягла по окружній Харкова. Українські армійці її відтисли вже майже до кордону із країною-загарбником. Але ворог підступно продовжує завдавати ракетних та артилерійських ударів по Харкову. Не було, мабуть, ще дня, аби кудись не прилетіло. Північна Салтівка спалена і розбита вщент. В центрі кожен другий будинок пошкоджений "русским миром". І при цьому самі харків’яни залишаються із своїм містом. Тут зустрічаєш всю культурну еліту. А Сергій Жадан, найвідоміший сучасний письменник України, просто-таки задає темп. Він приймає допомогу, яку привозять у місто, розвозить її цивільним та військовим. Спілкується с журналістами світу, розповідаючи про ситуацію в країні і Харкові безпосередньо. Радісно тисне руки військовим, які заїжджають до нього забрати складну оптику та засоби захисту. Записує нові пісні в глибокому надійному підвалі, де зберігаються музичні інструменти з декількох студій міста. Співає на станціях метро. Лише віршів зараз не пише.

"ЦЯ ВІЙНА – НА ВИНИЩЕННЯ. ТОМУ ПОТРІБНО БУТИ ПОСТІЙНО МОБІЛІЗОВАНИМ"

-Як для тебе почалася повномасштабна війна?

-Під звук залізничних коліс. Ми з "Собаками" їхали на гастролі. Тобто вони чекали мене у Вінниці, а я проїхав Київ – була якраз п’ята ранку. Мені зателефонували хлопці. Сказали, що почалися обстріли. Ми домовилися зустрітися в Козятині. Доїхав. Хлопці мене чекали там з зеленими обличчями, тому що над ними щойно ракета пролетіла кудись в бік Вінниці. І ми поїхали назад. Це був перший день. І був потік машин, які їхали з Києва на захід. Доїхали в Харків. Швидко зорганізувалися, повивозили родини і почали працювати, хто де.

-Чому ти залишаєшся в місті?

-У мене тут багато роботи. Справді роботи – я не просто так сиджу. Є чим зайнятися. Крім того, мені здається, якщо є можливість залишитися і не бути для когось баластом, чому цього не робити? Я просто не хочу звідси їхати. Мені трошки противно виказувати в такий спосіб – страх не страх. Я нормально ставлюся до того, що виїхали жінки, діти та старі. Це правильно. Вони не мають заважати тим, хто тут воює. Не мають заважати волонтерам. Це також гострий момент, який зараз постав. Люди не виїжджають з підвалів районів, які обстрілюються і насправді є великим баластом для військових, які змушені на них якось реагувати, і для волонтерів, які намагаються їм допомогти. Їм погано і всім навколо погано. Але якщо є можливість лишатися, і не заважати, а допомагати, правильна позиція - залишатися і щось робити.

-Наскільки тебе шокували авіа та артилерійські удари рашистів по місту?

-Зрозуміло було, що це можливо. Звичайно, це шокувало і шокує до сьогодні, тому що, коли ти бачиш наш центр або Салтівку, це не вкладається в якусь логіку. Вони б’ють по мирних кварталах. Там немає інфраструктури, заводів, нафтосховищ, військових частин. Це просто нищення цивільних, нищення мирного населення. Те, що називається геноцид. Це, звичайно, важко прийняти. До цього можна механічно звикнути: їздиш та бачиш – сюди прилетіло, сюди. Але сприйняти це, змиритися... Не вкладається в нормальну людську логіку. Так не має бути. Це не війна. Війни так не ведуться. Нормальна армія так себе не поводить. На початку це шокувало. Було більше страху, бо не було розуміння, куди прилітає. Але з часом призвичаюєшся. Ми багато їздимо по місту. Може прилетіти будь-коли будь-куди. Пару разів ми потрапляли під обстріли. Дехто з наших знайомих загинули під обстрілами. Просто їхали волонтери, намагалися когось вивезти. Прилетів "Град" – вбило водія. Прилетів "Град" в машину, яка їхала за волонтерською машиною. Все це просто на очах. До таких речей не звикнеш, але в якийсь момент притуплюється відчуття небезпеки. Це, мабуть, погано. Тому що не мало би притуплятися. Ця війна на винищення, тому ти маєш бути постійно мобілізованим. Але коли ти в роботі, це відчуття небезпеки відступає.

-Коли лунали перші сирени в Харкові, ти спускався в підвал, метро, укриття?

-Спочатку так. Ти ж розумієш, перші тижні тут над нами літаки літали! І коли він летить, з нього щось падає і бахкає, хочеш-не хочеш, але кудись тікаєш і ховаєшся. Коли вже вони перестали літати, а почали прилітати "Гради" та ракети, це вже по-іншому почало сприйматися. Харків насправді великий. Коли кажуть, що по Харкову стріляють, це не означає, що всі це чують і бачать. Ти можеш навіть не чути, що десь щось прилетіли. Наприклад, коли ми знаходимося в центрі ми не знаємо, що відбувається, наприклад, на Рогані чи на північній Салтівці. Це відстань у 15 кілометрів.

"ВСІ МІСТО Є МІШЕННЮ"

-Місто досить сильно розбите. Яке місце для тебе найболючіше?

-Будь-який будинок – чиєсь життя, чиясь родина, чиясь біографія, історія. Добре, якщо влучили в будинок, де нікого не було, а якщо в будинок, де були люди… Тому не так важливо, це на Салтівці сталося чи в історичній частині міста. Коли бачиш будівлі 18-19 століття, куди поприлітало і розумієш, що ці будівлі витримали нацистську окупацію, а російського наступу не пережили... Це дуже дивне відчуття. Ми ж весь час говорили про історію. Про часи Другої світової в Харкові багато чого було написано. Перші тижні я постійно згадував спогади Юрія Шевельова, який пережив нацистську окупацію. Він описував все це. Деякі речі дуже суголосні. Але ти розумієш, що ось ця війна, яка іде тепер, на рівень цинічніша, на рівень нелюдська. Не людяна. Позбавлена людяності. Тому що ти бачиш концентрацію зла, агресії, аморальності, відсутність армійської етики в принципі. Це просто вганяє в ступор. Це те, чого до останнього не хочеш від людини чекати. Тому що не може людина так поводитися з іншою людиною. Навіть якщо вона прийшла зі зброєю. Навіть якщо вона виконує наказ. Навіть якщо вона військовий. Все одно таке поводження з мирним населенням, поводження з містами, з іншими не вкладається в голову.

-Російська армія була впевнена , що з легкістю захопить і Харків, і Київ. Було страшно, що це може статися?

-Та ні. Не було, тому що вже в перший день їх почали палити. На другий день наступу ми підскочили до Бориса Рябухи, кримчанина, десантника, а зараз викладача університету повітряних сил, захисника Харкова. Він стояв тоді на північній Салтівці біля моєї старої квартири (її потім розбомбили). Він каже: "Щось незрозуміле відбувається. Росіяни заходять. Ми їх палимо. Вони на те саме місце заводять ще одну колону. Знову палимо". Було зрозуміло, що вони діють страшено неорганізовано, що у них велика дискомуніакація в армії, і що наші вже в перший день діяли дуже злагоджено. Мене це не дивувало. Ну послухай, ми-то з тобою знаємо армію з 2014 року, а не з 2022-го. Знаєм, як вони вміють воювати, знаєм, що вони навчилися воювати, що вони більш, ніж мотивовані. І це відразу було видно.

Сергій Жадан із захисниками Харкова. Праворуч від нього – Борис Рябуха, який залишився вірний присязі українському народу в Криму, воював у складі 95-ої десантної бригади, а з початком повномасштабного наступу став на захист міста, де тепер живе його родина

Ясна річ, були побоювання, що можливий прорив. І вони були. Сюди заїжджали великі диверсійні групи. В місті були бої. Біля госпіталю прорвалися два КамАЗи, як мені розповідали наші. Або бій на вулиці Шевченка, який прийняли добровольці підрозділу "Фрайкор"... Це були ДРГ не із трьох людей, а заходили десятки і десятки росіян. Готові, мотивовані, професіонали. А наші їх всіх кладуть. Після цих невдалих проривів росіяни почали валити по місту із гармат, "Градів", ракетами.

Було видно, як укріплювалася оборона міста. На наших очах формувалися нові підрозділи. Волонтери не тільки батони пенсіонерам розвозять, ми передали військовим багато різного спорядження, бронежилетів, касок, форми, тепловізорів. Збираємо, роздаємо, і воно відразу іде в бій, на передню лінію.

Дивне відчуття. Пам’ятаєш розповіді із нашого дитинства про громадянську війну в Іспанії, про облогу Мадрида? Коли люди в центрі п’ють каву, сідають в автомобіль чи громадський транспорт і їдуть на околицю воювати. В Харкові приблизно таке ж. Військові можуть приїхати в центр попити кави. Причому цивільне населення намагається за них заплатити, а вони ображаються: та у нас хороші зарплати. П’ють цю каву, автомати стоять біля них, потім сідають в свої машини і їдуть воювати. Це дуже дивне відчуття. Воно не про якусь легкість, легковажність. Зрозуміло, що за всім цим стоїть дуже велике напруження. Зрозуміло, що все місто є мішенню. Кожний з цих військових сильно ризикує своїм життям. Тому що вони воюють, а не просто рисуються із кавою в руках. Але за всім цим стоїть світло. Тому що видно, що люди дуже люблять життя. Дуже люблять нормальне життя, людське життя. Не хочуть жити в свинарниках, їсти голубів чи собак. А пити нормальну каву. Тому що вони з звикли пити нормальну каву. Наші військові звикли пити нормальну каву.

-Ти вже даєш концерти. Чи час співати і чи пишуться вірші?

-Ні. Вірші не пишуться. А на концерти є запит з боку людей. Ми спустилися в метро аби допомогти людям, які там переховуються. Люди впізнавали: "Ви ж музикант. Так заграйте нам концерт". Зіграли декілька. Привозили дітям лялькові вистави. Ще якісь культурні акції відбувалися. Мабуть апогеєм фронтового шоу-бізнесу у нас було весілля. Двоє волонтерів вирішилися одружитися. До нас звернулися, попросили зробити їм весілля. І ми в одному з харківських театрів зробили їм цілу програму з весільною процесією, промовами і концертом. Прийшло багато людей. Але ми зрозуміли, що це трішки важко. Збирається велика кількість людей. У всіх забагато емоцій. Кожен хоче виговоритися. Кожному є що розповісти. За кожним тягнеться криваве відлуння його особистого воєнного досвіду. І трішки важкувато це все слухати. Але було видно, наскільки для кожного це важливо. Зворушливо все це було. Все правильно. Плюс в одному із бункерів відіграли вже декілька концертів онлайн. Влаштовували телевізійні мости з Полтавою, Києвом, збирали кошти на ТРО. Це теж помічне, дієве.

У Харкові справді залишилася велика кількість людей мистецтва. Наші поети, поетки, музиканти, актори. Це зазвичай молоді люди, які до війни не сильно цікавилися політикою. Ясна річ, всі були на проукраїнських позиціях. Але вони не волонтерили, на Донбас не їздили. До цього у них не доходили руки. Зараз вони всі залишилися. І дуже активно включилися у волонтерський рух. Страшенно зворушлива ситуація. Їздять під обстрілами, допомагають армії, цивільним. Роблять величезну роботу.

Ми зробили ще якісний крок вперед. Це не крок вперед, а стрибок від бомби, яка вибухає у тебе за спиною. Насправді це якась позитивна характеристика харків’ян і харків’янок, які щось роблять. Але з іншого боку це все травматичний досвід. Назвати його позитивним важко. Коли ти це все переживаєш, як з цим потім жити, як давати собі раду? Це дуже важке питання. Можливо, ще трішки зарано про нього думати. Нам зараз головне – всім вижити і перемогти.

"Я ЗАДОВОЛЕНИЙ – НА ДЕСЯТЬ ТИСЯЧ НІМЕЦЬКОЇ ПРЕМІЇ МОЖНА КУПИТИ ДВА АВТОМОБІЛІ НА ОБОРОНУ ХАРКОВА"

-Ми бачимо нелюдські звірства з боку росіян. Звідки це все?

-Я про це весь час думаю. Це те, що викликає питання, що не піддається жодній логіці. І нормальному поясненню, як себе можна так поводити з іншими людьми, навіть якщо ти вважаєш їх ворогами. Безперечно, я такого не чекав від росіян. Безперечно, у нас за плечима є восьмирічний досвід Донбасу. І там ми теж багато чого бачили. Можна згадати паради полонених і знищених активістів. Але такої масової і нелюдської жорстокості, думаю, там не було. Можливо, не було в таких масштабах. А тут ми побачили в такій концентрованості. Це дійсно жахає. Завтра війна закінчиться. Ми відновимо мир, почнемо відбудовувати країну, свої будинки. Але за сорок кілометрів звідси живуть вони. І як з ними жити далі? Вони ж не зникнуть ніде. І далі буде Бєлгородська, Курська області. Що б у них там не відбувалося, які пертурбації не були б, які б процеси не почалися в країні, все одно вони ж фізично там будуть. Це ті, хто приходив сюди і хто лишається і вбиває і навіть не відчуває за це жодної провини.

Ти бачиш перехоплення їхніх розмов. Це норма. В цьому є якась бравада: жорстокіше вбити українця, жорсткіше пограбувати, поґ‎валтувати. Не знаю, як це пояснити.

Війна, зрозуміло, зразу виводить тебе з точки нормальності. Вона багато чого змінює. Зрозуміло, що зовсім інший емоційний рівень, особливо у військових, які стріляють один в одного. Але є речі вихід поза межі яких показують, що ти виходиш поза межі людяності. І чи зможеш ти повернутися назад – дуже велике питання. Після того, як ґ‎валтував жінок і дітей, розстрілював їх, поводився як садист, ти зможеш нормально жити? Я не дуже впевнений.

-Ми ж деокупуємо всі наші території?

-Це без питань – ніяких "лнр-днр" бути не може. Це штучні утворення, які вісім років стримувалися силою російських військ. Скільки б не тривала ця війна, вона, безперечно, закінчиться тим, що ми вийдемо на свої кордони. Що буде далі? Якою ціною, якою кров’ю. Не буду говорити. Я не військовий експерт. Але те, що не буде "лнр-днр", не буде більше таких метастазів, як Придністров’я чи південна Осетія. Все це російсько-українська війна поламала. Так не буде. І Крим ми повернемо.

-Нещодавно ти отримав премію Свободи…

-Так, від фундації Франца Шермахера. Це видавець найпопулярнішої німецької газети. Для німецького журналістського середовища він був знаковою людиною. Після його смерті створили спеціальну премію. Цього року вирішили зробити додаткову премію – Свободи. Я задоволений. На десять тисяч, які нею передбачаються, можна купити два автомобілі на оборону Харкова.

-Ми ж перемагаємо?

-Морально так. Разом з позитивними речами, які дуже глибинно, нутряно відкриваються в українцях - здатність до взаємопідтримки, до витримки, стійкості, сміливості і героїзму, паралельно накопичується втома. Всім хочеться, щоб ця війна якомога скоріше завершилася. І, відповідно, люди не розуміють, чому вона не закінчилася. Всі незадоволені намагаються знайти винних. Всі повертаються до стану 23 лютого, коли українець готовий перегризти горлянку іншому українцю, тому що він не в усьому з ним згоден. Розслаблятися дуже рано. Перемога під Києвом важлива емоційно, але вона не є кінцевою. І затоплена "Москва" - це не весь затоплений Чорноморський флот. І те, що Харків тримається і буде триматися - теж дуже важливий факт. Але слід розуміти, що це важко. Над містом висять чорні дими. Це дими від розірваних снарядів. Від "Градів", які прийшли. Там загиблі люди, зруйновані будинки. Місто руйнується.

Зрозуміло, що війна ще триватиме. І я не став би говорити про смерть путіна. Я б говорив, що слід думати не про путіна, а про Збройні сили України. Нам потрібно триматися довкола них. Об’єднуватися біля них. Поки у нас є Збройні сили, доти у нас є шанс на перемогу. Це наша головна зброя, головний щит. Чим можна, тим їх підтримувати. І бажано не говорити про політику взагалі. Це знесилює. Це робить нас слабкими взагалі.

Я не про ідеалізацію влади. Жодного замилування, жодної закоханості у владу. Просто є речі першочергові. Першочергова річ зараз – перемогти. Якщо ми програємо в цій війні, нас просто не буде. Нас фізично винищать. Це не метафора. Вони створять фейкові структури, а нас всіх, хто любить Україну, тут не буде, всіх, хто вважає себе українцем, тут не буде. Це слід розуміти. Тому мені здається, наша перемога є більш важливим питанням, ніж питання, коли здохне путін. Він все одно здохне.

-Ти розумієш, що написав багато пророчих віршів?

-Та яких пророчих. Я писав про війну, яка триває з 2014 року. Я не писав про війну, яку уявляв в Україні. Скоріш навпаки, я не уявляв війну в Україні. А те, що писалося про Донбас… Просто війна тоді ж почалася. І те що частина наших співвітчизників до останнього, затято робили вигляд, що війни немає, що це не їхня війна, лише її відтерміновувало. Вона триває з 2014 року. Просто зараз більш гаряча її фаза. Для тих людей, які включилися тоді, хто зразу підтримав армію і цивільних на Донбасі, було зрозуміло – вона є. Ось вона. Ось загиблі. Ось розбиті будинки. Ось біженці. Ось переселенці. Ось ворог. І ворог у нас не змінився. Він той самий, що був у 2014 року. Просто його стало більше фізично на наших територіях.

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ