"Невидимі" злочини, про які не можна мовчати
Бучанська різанина стала потрясінням для світу, який заговорив про масштаб масових убивств цивільного населення, що супроводжувалися викраденнями, тортурами, зґвалтуваннями. І до розслідування таких злочинів долучилося багато країн, які наполягають, що всі причетні мають відповідати за скоєне. А масштаб таких злочинів лише збільшується, бо російські військові продовжують системно знищувати мирне населення, й на кожній звільненій території правоохоронці документують все нові й нові факти. Та частина злочинів залишається "невидимою", бо жертви вважають за краще про них мовчати.
Передовсім ідеться про сексуальне насильство, одна з характерних особливостей якого полягає в тому, що воно залишається "невидимим" злочином, оскільки почуття провини чи сорому, страх помсти чи розголосу можуть завадити жертві злочину звернутися в правоохоронний орган і розповісти про те, що сталося. Натомість постраждалі, які самостійно не можуть упоратися з перенесеною травмою, телефонують на "гарячі лінії", де їм обіцяють підтримку і конфіденційність. А потім деякі з тих психологів, яким вони довірилися, в інтерв’ю журналістам починають переповідати ці історії. Ні, вони не називають імен і прізвищ постраждалих, але викладають настільки багато подробиць, що людина, прочитавши це в ЗМІ, одразу себе впізнає, і якою буде її реакція – невідомо.
Публічно про такі факти кажуть не тільки психологи. Неодноразово про них заявляла омбудсмен, на риторику якої відреагували вже й журналісти. У відкритому зверненні до Людмили Денисової вони справедливо наголошують на тому, що статеві злочини під час війни – це трагедії сімей, важка і травматична тема, а не тема для публікацій на кшталт "скандальної хроніки". І що повідомлення про такі злочини мають публікуватися з обережністю, особливо щодо дітей і неповнолітніх.
При цьому не варто забувати про основну мету – злочинці мають бути покараними. Тому дуже важливо провести розслідування. І робити це, враховуючи, в якому важкому емоційному стані перебуває людина, котра пережила сексуальне насильство.
Щоб це реалізувати, потрібно побудувати комунікацію між правоохоронними органами, психологічними службами, куди звертаються постраждалі, й самими жертвами.
Генеральним прокурором керівникам обласних прокуратур надіслано лист-орієнтування щодо потреби забезпечення ефективного розслідування всіх без винятку випадків вчинення сексуального насильства в умовах збройного конфлікту з урахуванням міжнародних стандартів. То, може, прокурорам у регіонах варто нарешті подумати про те, як залучити до співпраці психологів. Це, по-перше, дало б змогу змінити підходи в розслідуванні таких справ, які багато в чому ґрунтуються на показаннях потерпілих. Проговорити всі обставини й переживання в присутності психолога набагато легше.
По-друге, самі психологи мають розуміти, навіщо їм мотивувати людину, яка подзвонила на "гарячу лінію", звертатися до правоохоронців. Адже це не лише про справедливість і невідворотність покарання. Це й про безпеку інших жінок. Якщо ґвалтівника не зупинити, він робитиме це знову і знову.
До того ж, психолог має знати і може проінформувати потерпілу, що Кримінальний процесуальний кодекс передбачає таке поняття, як таємниця слідства, тому ні слідчий, ні прокурор точно не писатиме про це постів у соціальних мережах. Та й психолог, залучений до співпраці з правоохоронцями, буде стриманіший у спілкуванні з журналістами.
Бо мовчати про такі злочині не можна, світ має знати про усі ті звірства, які вчиняють окупанти, але потрібно це робити так, щоб допомогти, а не нашкодити.
Вибудовуючи комунікацію з психологами, правоохоронцям треба врахувати й ситуації, коли жінка готова розповісти, що відбувалося чи відбувається на окупованій території. Тобто, коли вона ризикує життям, щоб поділитися такою інформацією, але повідомляє про це, бо не хоче все це тримати в собі й сподівається на допомогу.
У таких справах дуже важливі деталі. І якщо на окупованій території неможливо скористатися телефоном, щоб сфотографувати ґвалтівника, то їй нічого не заважає записати на папері його прикмети, а також те, що сталося. Бо скільки б не минуло часу, воєнні злочини не мають строків давності, й усім цим нелюдам доведеться відповісти за скоєне.
Окрім того, потрібно на державному рівні продумати програми реабілітації тих, хто постраждав від сексуального насильства, а це не лише жінки, але й чоловіки і діти. В країні є чимало центрів, де допомагають жертвам домашнього насильства. Можливо, на їх базі запустити програми реабілітації, врахувавши світовий досвід. Наприклад, організація захисту прав і надання допомоги жінкам Medica Mondiale допомагає травмованим війною з початку 1990-х років. Організацію було засновано лікарем Монікою Хаузер після масових зґвалтувань під час війни у Боснії та Герцеговині. Тоді вона вперше почула про те, що під час збройного конфлікту в Боснії масові зґвалтування застосовувалися як інструмент ведення війни. Через рік з її ініціативи в боснійському місті Зениці почалося будівництво реабілітаційного центру для жертв сексуального насильства.
У наступні роки організація почала працювати в Конго та Афганістані.
Якщо масові ґвалтування – це зброя війни, як зазначає чимало експертів, то ми маємо їй протидіяти. І робити це комплексно.
