Поїхали, щоб жити. Як ментори можуть допомогти переселенцям з України

Унікальність шелтеру, який ми разом з міжнародними партнерами створити у Стамбулі для вимушених переселенців з України, в тому, що люди отримують не лише можливість прожити в п’ятизірковому готелі три місяці безкоштовно, а й стають учасниками програми, що дозволяє їм психологічно і соціально адаптуватися до життя в іншій країні. Адже більшість цих людей втратили майно, роботу, у них немає коштів. Їм потрібно в короткий термін опанувати свої страхи, зробити документи, бо майже ні в кого немає закордонних паспортів, вивчити мову, знайти житло і роботу, влаштувати дітей в школу чи дитячий садок. Зробити все це самотужки неймовірно важко. Саме тому ми й створили цю програму підтримки.

Коротко про неї розповім на прикладі 55 сімей, які тиждень тому приїхали в Стамбул з Харкова. Це мами з дітьми різного віку.

Перше, з чого ми почали, – психологічна реабілітація. Психолог, яка з ними працює, не лише вчить їх, як впоратися з тими жахіттямивійни, які вони пережили, а й допомагає жінкам і дітям розкрити творчий потенціал, визначитися, чим би вони у подальшому могли б займатися.

Другий крок – це медичне обстеження і лікування, які проходять діти, що вимушені були через агресію росії тривалий час жити в холодних підвалах та метро, і тепер мають чимало проблем з дихальними шляхами.

Третій крок – документи. Ми вже звернулися уконсульство, щоб усі наші підопічні отримали біометричні закордонні паспорти.

Ще один крок – вивчення мови. Діти мають можливість вивчати англійську мову, а мами окрім англійської ще й турецьку. За три місяці, звичайно, досконало іноземну мову не вивчиш, але цих знань буде достатньо, щоб почуватися комфортніше в повсякденному житті і знайти роботу. До речі, вже перші десять учасників нашої програми працевлаштовані.

До того, ми побудували так життя в нашому шелтері, щоб діти мали можливість тут на місці відвідувати дитячий садок, навчатися малюванню, танцям, кільком видам спорту.

В перший день приїзду, один з хлопчиків, коли ми пішли до моря, приніс мені кілька морських камінців і попросив подякувати нашим партнерам в Туреччині за підтримку. «Якщо б не вони, цього зі мною ніколи не сталося, морських камінців в підвалі не буває», - сказав він. Ледь стримала сльози, бо пережити цим дітям довелося стільки болю, що таке не під силу багатьом дорослим, а вони зберегли цю здатність радіти.

Ці люди розуміють, що ця війна довготривала, що їхнє рідне місто рашисти постійно закидають ракетами, обстрілюють, тому вони мають на деякий час залишитися в Європі. Наша місія полягає в тому, щоб за ці три місяці вони напрацювали план свого подальшого життя (план кар’єрного розвитку, адаптації в побуті і т.ін.) і вже потроху почали його реалізовувати. Один з варіантів – щоб через три місяці вони роз’їхалися по грантових світових програмах в різні країни.

Ми тут, щоб їм не було страшно. Щоб вони почувалися захищено, впевнено, знали, що їм є кому простягнути руку допомоги.

В подальшому ми б хотіли, щоб такі родини приєдналися до менторської програми, яку ми вже напрацювали і через деякий час запустимо. Йдеться не лише про наданняслушних порад щодо соціальної та культурної інтеграції. Це більш дієвий механізм, який дозволить людям жити, а не виживати. Причому робити це так, щоб ті країни, які надали їм прихисток, зрозуміли, що допомога українцям – це точно не тягар.

Ми, безперечно, переможемо. Але коли ці мами з дітьми повернуться, їм не потрібна буде реабілітація. Вони житимуть і будуватимуть сильну нову Україну.