Чому я не буду спалювати книжки

Ще до вторгнення росії до нашої країни зіткнувся зі звинуваченням, нібито закликаю до спалення книжок. Конкретно – книжок російських письменників. Щонайменше, мене це здивувало. Так, я інколи здаю деякі книжки на макулатуру. Але палити?

Я досі не викинув книжку одного автора, який, на мій погляд, навіть не може написати нормальне оповідання. А це (неспроможність написати нормальне оповідання) особисто для мене — майже злочин, якщо людина називає себе письменником.

Мені невідома віра у бога; я, м’яко кажучи, зневажаю будь-яку церкву як інституцію. Це не заважає мені мати у будинку Біблію, а іноді шкодую, що не взяв з собою безкоштовний примірник Корану з мечеті Нуруосманіє. Мені однаково нецікаві ані християнство, ані мусульманство, ані буддизм.

Якось ввечері на Солом’янській площі побачив в урні для сміття книжку. Не взяв її; пам’ятаю лише, що вона була зеленого кольору. Поряд були пляшки, недоїдки, пачки від цигарок. Можна викинути хліб (теж ніколи не розумів культу навколо нього), але викинути книжку — це вже щось особисте. Це як сплановане вбивство.

Чому я кажу про вбивство.

Був період, коли я шукав у букіністів на Петрівці збірку п’єс Едварда Олбі. І там зустрів одного чоловіка, у якого були драматурги, яких я не міг знайти більше ніде. Саме він продав мені три томи Юджина О’Ніла. Збірку Йонеско теж купив у нього. Пінтера — також. Я постійно кружляв навколо нього як стерв'ятник з проханням про Олбі. Він так само постійно повторював: «У мене немає, є лише вдома». Цим він підкреслював, як мені здавалося, певну недоторканність окремої книги.

Одного дня я приїхав на Петрівку, а його не було. Мені сказали «добрі» люди — його колеги, що чоловік забухав. Коли я побачив його наступного разу, у нього вже був при собі том Олбі. Він чекав. Я придбав збірку з чітким розумінням, що це — поразка для певної людини. Я знайшов те, що шукав, але мені важко було уявити ступінь відчаю людини, яка місяцями, а може й роками оберігала цю книжку з обкладинкою зеленого кольору, а потім, знаючи про певний попит, віддала її. Ба навіть за гроші. Я відчув себе вбивцею. Щасливим, але вбивцею. Бо я забрав книгу у того, хто її любив навіть більше за мене.