Думка харків’янки про перейменування вулиці Пушкінської

Я не пам'ятаю, як майдан Дзержинського в Харкові став Свободи. (Для тих, хто не дуже в темі: це той, про який легенда ходить, що найбільший в Європі. На якому є Держпром, Каразінський університет, облдержадміністрація та більше немає Леніна.) Просто з дитинства звикла, що старші люди використовують іншу назву.

Причому ані підручник з історії, ані спосіб викладання у школі не сформували у мене негативного ставлення до Фелікса Едмундовича особисто, хоча «червоний терор» і його наслідки розкриті були добре та жахали. Згадую, як в дитинстві пишалася, що знаю розшифрування акроніма «ФЕД» у назві заводу, повз який постійно проїжджала.

Натомість добре пам’ятаю перейменування майдану Конституції. (Думаю, до кінця життя першою на думку спадатиме стара назва — Радянської України.) Про появу Павловського майдану я навіть сюжет знімала. В ньому місцевий говорить: «Никаких других не было названий. Павловская, и все. Обычная тема была — «Павловская», а потом юридически она была площадь Розы Люксембург».

Розмова велася у листопаді 2013-го, а за півтора року, після Революції Гідності, декомунізацію вписали у закони. Це дало привід харківській владі потренуватися у кмітливості (може, згадаєте: дивом розшукали незаплямованих у радянщині місцевих діячів з тими самими прізвищами), а містянам — посміятися (з кмітливості посадовців). Фокус не пройшов.

Я давно обертаюся у сфері вищої освіти, мимоволі відмічаючи деякі деталі. Одна з них: ті, хто приїжджає навчатися, використовують та засвоюють назви, написані на мапі та вказівниках. Найчастіше вони не цікавляться історією перейменувань, але можуть дізнатися про персону, на честь якої названо урбанонім.

Прикро визнавати, але підхід до викладання історії у школах, схоже, змінився мало. Роки зо два тому після якогось заходу в університеті почала студенткам розповідати, що в Харкові варто подивитись. Серед іншого спитала, чи відомо їм, де будинок «Слово». Наш Харківський національний економічний університет імені Семена Кузнеця — приблизно у п'яти хвилинах пішки. Коли дізналася, що дівчата про таке не знають, перепитала, звідки вони. З’ясувалося, що місцеві. Разом з тим, «Розстріляне відродження» їм виявилося добре відомим, навіть прізвища згадали. Тому я їм заразом порадила відвідати Молодіжний парк — могилу Миколи Хвильового, а також Марка Кропивницького, Сергія Васильківського, Петра Гулака-Артемовського...

От і виходить, що у нашому повсякденні історія — окремо, десь на уроках, наприклад, а життя — окремо. І, як на мене, саме завдання педагога (так, і моє — теж), показати, що ці феномени нероздільні — осьочки, у цьому і у цьому місцях перетинаються, а у цьому — просто є одним цілим, зверніть увагу, шановні слухачі.

Колись для кращих учнів нашої школи влаштували екскурсію Харковом. Вів її Михайло Красіков. Я була приголомшена та довго ще хизувалася отриманими знаннями. (І це при тому, що взагалі більше цікавилася розвитком свого нового роману, а не усією цією вашою екскурсією — пубертат, гормони, що візьмеш.) Ще не знала, що доля підготує мені сюрприз у вигляді курсу з архітектури Харкова. Земний уклін Віктору Ряполову, який годинами тягав нас за собою вуличками міста. Я радо дізнавалася більше, а заразом звикала до думки, що в будь-якій інтерпретації історичних подій найважливіше — не полінуватися перевірити факти. Краще — в кількох джерелах. Інакше варто вважати, що правдивість отриманої інформації тяжіє до літературної, а отже переповідати її доцільно виключно як байки. Потім були екскурсії, які проводив Максим Розенфельд. Я знов знайшла, чим надихнутися, та присвоїла харизматичну манеру публічних виступів. Це не історія, шановні, це інтерпретація. Не лінуйтеся перевірити, список джерел додається.

Мій найліпший помічник у фактажі ever — проєкт Ніч історії Харкова (інформацію все одно варто перевіряти, звісно).

То що відбувається? Хіба Олександр Сергійович образиться, що не стане вулиці його імені у далекому Харкові? Та якби й образився — ну, написав би ще одну агітку на кшталт «Полтави». Їх, таких агітаторів, зараз безліч — тільки і встигай перечитувати фактчекінгові ресурси.

На жаль, від Пушкіна найближчі десятиліття не втечеш простим видаленням з карт і викресленням зі шкільної програми. Доки живі народжені до 1991 року та стоять із труднощами добуті радянські видання на домашніх поличках. Ой, не треба про «велику російську культуру». Знаю я її. А воліла б краще знати польську, угорську, білоруську, молдавську... Так само, в школі вивчати, кілька років, краще з мовами. Щоб трохи розуміти, що там в головах у сусідів. Хоча хіба воно допомогло...

От якщо твори Пушкіна заборонити, то можна добитися прямо протилежного ефекту. Це нікому не треба. Хай живе собі на поличках та в приємних спогадах. Мама моя, наприклад, найбільше любила «Повести Белкина». Легке невибагливе читво.

Однозначно така назва в центрі міста радше шкодить історичній пам’яті, ніж допомагає.

Тому важливіше, як перейменувати. Відомо (так, перевірте, будь ласочка), що урбанонім «Пушкінська» у Харкові з’явився наприкінці XIX століття в контексті святкування століття з дня народження поета. З тієї ж причини, але трохи згодом — ще й до 250-ї річниці «возз'єднання України з Росією» — у Харкові встановили пам’ятник Пушкіну.

З іронією думаю про перейменування вулиці у Міхновську або Оборони України, які той монумент намагалися підірвати у 1904 році. Якраз в контексті радикальної незгоди з художньою інтерпретацією автором подій у згаданій вище поемі. Заклик «українських терористів» був такий: «Не несіть… до нас своєї культури огнем і мечем, бо вже прокидається Україна до бою!» ( цитую за https://www.istpravda.com.ua/articles/2013/07/16/130770/ ). Теракти «оборонівці» вирішили спрямовувати проти пам’яток, а не людей, бо «боялись накликати на українців акції помсти з боку уряду» (отут додатково раджу почитати про практику погромів). Жахливі українські націоналісти, які про співгромадян турбуються...

Втім, не без іронії в контексті сьогодення буде і повернення історичної назви — Німецька.