Звернення до Укрзалізниці. Час дбати про транзит поранених

На залізничних вокзалах українських міст та містечок, особливо у Києві, дедалі частіше можна побачити щемливу картину. Воїн, переважно у формі, але часом у цивільному, з явною потребою на реабілітацію після поранення. Це може бути людина з ампутованою кінцівкою. Або на милицях з незагоєною раною. Або після контузії (але цей наслідок війни не такий візуально явний).

І цей воїн, у формі або цивільному, без кінцівки або на милицях, зазвичай тягне за спиною свій чималий рюкзак. Зазвичай без супроводу. Він може їхати: на реабілітацію, додому, до шпиталю…

При цьому має долати вокзальний гамір, чималі відстані у пошуку каси або транспорту на незнайомому хабі. У відомих мені ситуаціях, які розповідали очевидці. жоден воїн не лишився без уваги, бо українці про своїх героїв дбають. Однак… ідеться про звичайних пасажирів, які знаходили час:

- щоб провести бійця до зали очікування (перед тим добившись від працівників вокзалу відповіді, де йому буде краще),

- щоб купити йому квиток (змінивши кілька кас, поки натрапити на ту, де на такі випадки тримають місця на нижніх полицях)

- щоб купити йому їжі на іншому кінці вокзалу (у час війни працюють далеко не всі точки).

Варто розуміти, що подібні сцени можуть почастішати, якщо на вокзалах і транспортних хабах не організувати куточок для поранених воїнів та ветеранів, де вони отримували б відповідні консультації, їжу і продаж квитків на нижніх полицях. 

Картина, коли розгублений воїн стоїть посеред вкзалу, - не гідна. Інформація про такі центри має лунати по гучномовцю кожні 10 хвилин, а вказівники з тим, як до нього добратися мають висіти через кожні 10 метрів.

Можливо, це мало б відбуватися у координації з Міноборони. Однак "Укрзалізниця", саме час оперативно організувати супровід воїнів.