Зброя – дозволити не можна заборонити

Напередодні повномасштабного вторгнення росії Верховна Рада в першому читанні ухвалила законопроєкт про право на цивільну вогнепальну зброю. У ньому прописали, що таке право власності на цивільну вогнепальну зброю, класифікували види зброї, впровадили посвідчення власника зброї, розробили порядок отримання медичної довідки і запропонували створити Єдиний державний реєстр цивільної вогнепальної зброї. Та він не містив норми про те, щоб надати всім громадянам право на вільне володіння короткоствольною зброєю. Після вторгнення росії, під час підготовки документа до другого читання, змінилася не лише позиція депутатів, але й представників МВС, які раніше виступали проти того, щоб громадяни вільно купували пістолети.

Усі ж пам’ятають, як нещодавно завершилося за допомогою порталу "Дія" обговорення питання щодо необхідності надання населенню дозволу на використання вогнепальної зброї. Загалом в опитуванні взяли участь 1 726 452 людини. Респонденти могли обрати один із трьох варіантів відповіді:

• дозволити мати короткоствольну вогнепальну зброю всім громадянам, які відповідають вимогам закону, але носити зброю заборонено. Зберігати її можна тільки вдома, використовувати у тирах і на стрільбищах (підтримали 19,43%);
• пістолети можуть мати всі громадяни, які відповідають вимогам закону, і можуть вільно носити з собою у громадських місцях (підтримали 58,75%);
• пістолети категорично не повинні бути в обігу серед цивільного населення (підтримали 21,82%)

Не обговорюючи того факту, що фактично відбувається відпрацювання передвиборчих технологій і можливості електронного голосування на виборах, слід зазначити, що вказане обговорення всеукраїнським назвати не можна, оскільки набагато більша частина населення (пенсіонери, особи, в яких з технічних причин відсутній доступ до інтернету) ще не має змоги користуватись інструментами порталу, а тим більше брати участь у голосуванні. Однак і ці результати теж досить показові – фактично 78% опитаних підтримують надання дозволу на носіння вогнепальної зброї в тому чи іншому вигляді.

Проте слід окремо зазначити, що яку відповідь ти хочеш отримати, таке питання необхідно й поставити. Це відомий закон соціологічних опитувань. Однак це всього два критичних зауваження до форми вивчення суспільної думки з мого боку. Загалом же я більш ніж утішений самим фактом того, що відбуваються намагання хоч якось врегулювати це питання.

А питання давно наболіле. Мабуть, актуальність його не втрачається з часів набуття Україною незалежності. Ще в "лихі 90-ті" питання боротьби з незаконним обігом зброї, а також упорядкуванням її обігу серед населення обговорювалося досить активно. Оскільки "розгул" злочинності викликав у суспільстві як запит на очищення вулиць від зайвої зброї, так і запит на надання дозволу населенню на його носіння задля більшого захисту.

Однак відтоді законодавство фактично не змінилось у жодну зі сторін. Не допомогла розв’язати цю проблему навіть війна, розпочата 2014 року проти нас росіянами.

Тож на сьогодні законодавчо ми маємо повну заборону на зберігання й носіння нарізної зброї, окрім мисливської і короткоствольної, призначеної для стрільби снарядами несмертельної дії (так звана "резинка"). І то дозвіл на це надається мисливцям і окремим категоріям громадян, які в силу професійної діяльності потребують додаткового захисту. Наприклад, журналісти або адвокати.

Усі спроби розширити перелік осіб, які мали б право на носіння вогнепальної зброї, або її вид щоразу натикалися на непереборні сили, які цьому заважали. І я не скажу, що не був згоден із цими силами. Чому – поясню трохи згодом.

Законопроєкт, ухвалений у першому читанні фактично напередодні так званої "спецоперації" рф, – перша реальна спроба щось змінити на цьому полі. Більше того, він має всі підстави таки щось змінити, оскільки парламентарі підготували низку правок до цього проєкту й готові винести його в зал для розгляду у другому читанні.

Основні зміни, які закладено на сьогоднішній день у цей документ, такі.

Ключове, що цікавить усіх, – надано дозвіл на придбання й зберігання населенню короткоствольної нарізної зброї, тобто пістолетів. Але й тут я не обмовився: нинішня редакція передбачає придбання й зберігання, але без права носіння (тут у вотсапі була б емодзі з великими круглими очима).

Також запроваджується низка понять. Такі як цивільна вогнепальна зброя та її категорії (всі ті самі види, тільки їх тепер класифікували літерами від А до Е латиницею). Порядок і підстави видачі дозволів на зберігання зброї, а також порядок створення організацій, спрямованих на обслуговування ринку зброї. Це якщо коротко про зміст.

Цікавою новелою є те, що цивільним особам надають право на зберігання короткоствольної нарізної вогнепальної зброї, але при цьому із обігу забирають короткоствольну нарізну зброю, пристосовану під використання гумових куль. У цьому питанні логіка законодавця мені зовсім незрозуміла, та цікаво буде послухати обґрунтування.

Загалом заборони й обмеження залишаються тими ж самими, що є й зараз. Гладкоствольна мисливська, тільки калібром до 12 мм. Без перероблення й покращення, винятково заводська сертифікована техніка.

Тож ключових моментів, які насправді потребують осмислення й обговорення, два. Йдеться про право на зберігання короткоствольної нарізної зброї будь-якій особі й порядок і обмеження до цього права.

Тож у якій частині опитування опинився мій голос?

Перш ніж відповісти на це питання, зазначу, що на нині я – власник практично всіх видів вогнепальної зброї, дозволеної до обігу в нашій державі. При цьому придбав я її досить давно й весь цей час зберігав. А вчився нею користуватись, і загалом культурі поводження зі зброєю, ще змалечку. З першої секції "бойового самбо" з шести років, де правила поводження зі зброєю нам викладали разом з бігом і віджиманнями.

І насправді, мабуть, саме завдяки цьому я завжди був на боці тих, хто проти надання дозволу на носіння зброї цивільним особам. Навіть попри те, що сам завжди заздрив і Конституції США з цього питання, й мешканцям штату Техас. Не перелічити тих видів пістолетів, які я б хотів собі придбати просто тому, що вони дуже класні.

Однак при цьому я розумів, що бездумне озброєння населення без належного навчання і прищеплення бодай мінімальної культури поводження з нею може призвести до зростання смертей і каліцтв на вулицях у непередбачуваній кількості. Підтвердження цьому – досить багато прикладів неналежного поводження навіть із травматичною зброєю наших людей.

На території України протягом 3-х поколінь, тобто майже століття не просто забороняли вільний обіг зброї, а вихолощували бажання до цього. Якщо до початку 20-го сторіччя наявність шаблі й рушниці в кожній селянській хаті вважалось не просто нормою, а доказом того, що ти – нормальна звичайна людина. Це тягнулось ще з часів козацтва й служби в армії за царських часів. То з приходом радянської влади цей звичай не просто викорінювався – знищувався ледь не розпеченим залізом.

Чому – зрозуміло: тоталітарній владі не могла подобатись наявність на руках у населення зброї, бо воно може брати її до рук, якщо побачить, що влада робить щось таке, що народу не сподобається. А надто радянським можновладцям не подобалась зброя в руках українців. Хоча вона не подобалась в українців і царям. Тож радянські хазяї просто успадкували на рівні підсвідомості той факт, що це для них украй небезпечно.

Тож незалежність отримало покоління українців, батькам і дідам якого 100 років втовкмачували, що зброя – це погано й небезпечно. І вона на руках або у військових з правоохоронцями, або у злочинців. Тобто у воїнів добра чи зла. Іншого не дано. Звичайному громадянинові її мати небезпечно й непристойно.

Вихована на таких засадах людина, отримуючи зброю в руки, просто психологічно починає відчувати себе ледь не бетменом. А перебуваючи у стресовій ситуації чи, навпаки, у радості, хоче, щоб про це дізнались інші. Саме на цьому підґрунті й трапляються різноманітні нещасні випадки, причому часто-густо – із самим "бетменом" через невміння й незнання.

Саме тому я завжди вважав, що спочатку слід розвинути систему навчання культурі поводження зі зброєю. Пробуджувати родову пам’ять українців. А вже потім – давати змогу носити зброю.

Повна аналогія – з правом на водіння автомобіля, який насправді теж свого роду зброя, навіть страшніша й більш убивча, ніж вогнепальна. Тож держава забезпечує навчання й екзаменування осіб, які хочуть отримати водійське посвідчення. Розумію, що мені зараз можуть сказати, що таке посвідчення можна легко купити, проте йдеться про інше – про те, що сам механізм вибудуваний правильно.

А от ставлення до зброї на порядок простіше. Навіть у законопроєкті більше уваги приділяється не навчанню й закладенню підвалин загальнонаціональної програми навчання поводженню зі зброєю, а радше випадкам, коли особа зможе отримати довідку, що не потребує додаткового навчання. Я вже мовчу про повністю формальні проходження нарколога й психіатра. Так ніби не про зброю йдеться, а про іграшки для дорослих.

З усього попереднього логічно випливає друга теза: як передбачається використовувати зброю. Відповідь: а ніяк! Ми маємо право її належним чином зберігати, іноді їздити стріляти в тир і використовувати для самозахисту. От тільки де, якщо носити не можна?! Виходить, що вдома, де ти її зберігаєш. І все.

Знаю, що одним із прихильників саме такої схеми дозволу є міністр внутрішніх справ Денис Монастирський. І цей механізм – намагання влади розв’язати вищезазначену проблему, дати зброю людям, але обмежити їх, щоб вони, так би мовити, самі собі не нашкодили. Це замість повноцінного навчання й виховання.

Так, нині часу на навчання і виховання вже бракує – ми згаяли його раніше. Та й це не вихід, бо в такому разі дозвіл мати зброю втрачає сенс як такий. Тому що вдома насправді для самозахисту краще мати більш вбивчу гладкоствольну рушницю. Зі слів спеціалістів із самооборони, у разі нападу, якщо стріляти з такої рушниці, можна навіть не цілитися: у приміщенні в будь-якому разі вцілиш і нанесеш нападникові шкоду. А от із пістолета, якщо не вмієш стріляти, можеш взагалі не вистрілити або не влучити.

Ще коли працював у прокуратурі, знав один випадок, коли дівчина вистрілила 5 патронів у кімнаті в бік нападників і жодного разу не влучила.

Розумію, що використання рушниці замість пістолета – це те саме, що літати на дирижаблі замість літака, однак основної мети досягнуто – потрапити з точки А в точку Б. Один мій знайомий Корєшок залюбки погодився б на дирижабль – так і цікавіше, й красивіше.

А якщо серйозно, то пістолет – це зброя для ближнього бою, яка з метою самозахисту завжди має бути з тобою, якщо ти маєш намір її використати хоч раз у житті. Як казали самураї, за все життя ти можеш витягнути меч лише раз, та для цього його треба носити з собою постійно, а не тримати вдома у шафі.

А зважаючи на нинішні реалії, ну чим би мені зарадив у лютому-березні пістолет, який лежав би дома в сейфі, коли я мотався Києвом і областю? Як я зміг би ним скористатися для захисту свого або близьких у разі сутичок з ворогом?

Підсумовуючи все, викладене вище, скажу відразу: згоден із тим, що питання – давати зброю людям чи ні – відпало саме. Однозначно давати. Бо так склалася ситуація. Ба більше, треба думати, як вилучати зайву. Бо чув, як деякі хлопці отримували по кілька автоматів, вказуючи ліві імена й прізвища, й розвозили їх по домівках: мовляв, у господі згодиться. Не на продаж – а саме для захисту. Правда чи ні, не знаю. Але ж теоретично подібне може статися. Бо люди переживають за безпеку своєї близьких. Тим паче сьогодні.

І так, зараз кожному українцю треба дати зброю, щоб жодна падлюка навіть не помислила зайти не те що в місто – навіть у село. І дати змогу використовувати цю зброю для свого захисту, своєї сім’ї, своєї держави, а не просто зберігати вдома.

Однак для цього слід створити загальнонаціональну програму, яка включатиме навчання, виховання, сертифікацію й контроль за використанням зброї. І тільки тоді ми матимемо шанс не повбивати один одного під гарячу руку, а реально навчитись захищати себе й державу. А наші діти виростуть нащадками козаків, які змалечку розумітимуть, що в них є свій дім і є чим його захистити.