Червоно-чорний світ

Щодня на фронті сотні поранених. Щотижня мільйони українців залишаються без світла і звʼязку. Щомісяця гинуть та зникають без вісти тисячі наших співгромадян. На жаль, саме так виглядає нова нормальність, до якої ми мимоволі адаптуємось.

Смерті, ворожі ракети, потужні вибухи, темні міста, сльота, крижаний дощ, – здається ніщо не може зламати волю українців. Війна підняла порог болю настільки високо, що він став нашим небосхилом. І ми тримаємо його, наче античні титани.

Аби так стояти, потрібно мати перед очима червоно-чорний світ: перемога або смерть – і жодних компромісів. І це те, що не розуміє і чого боїться в нас обʼєднана Європа, в основі якої лежить культ компромісу, засадниче переконання, що "поганий мир кращий за добру війну".

Дивним чином, воюючи за право бути Європою, ми ментально віддаляємось від неї. Бо наш червоно-чорний всесвіт все більше контрастує з веселковим, європейським...

Я намагаюсь зберегти в собі сонцесяйність жовтого і життєдайність блакиті нашого офіційного прапора. І в мене це все гірше виходить. Я бачу перед очима все більше крові, і все більше термряви, з яких і складається червоно-чорний стяг. На жаль, у цих кольорах немає фаворського світла...

Чи вдасться нам повернутися з війни у мирне життя, перетворивши енергію перемоги в енергію радикальних змін? Чи знайдемо в собі сили не просто перемогти, а прийнявши всю строкатість і недосконалість життя, дати йому новий імпульс. А чи продовжимо вже звично жити у світі, в якому існує лише дві опції: вбивати і вмирати?

Чи не станемо ми сучасним génération perdue (загубленим поколінням), що пережило найяскравіші моменти свого життя у пеклі цієї війни, і далі ладно лише доживати?

Ніхто наразі не знає відповідей на ці запитання. Але я вірю, що принаймні настав час їх ставити.