Тому що Українець

Світ недооцінив та не зрозумів президента Володимира Зеленського. Росія, після початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, розраховувала, що він втече з країни і владу треба буде просто підібрати руками колаборантів з ОПЗЖ. Захід наполегливо пропонував Зеленському виїхати з Києва, який був у облозі. Ця недооцінка безпосередньо пов'язана із нерозумінням України як країни. Тому що Зеленський є частиною українського народу, з усіма вадами та чеснотами середньостатистичного українця. Хоча, Вашингтон швидше адаптувався до реального стану справ. А Москва із люттю продовжує розбивати собі голову об Україну, демонструючи горезвісне «умом Расію нє панять».

До 2019 року Зеленський був еталоном успішного українця, який всього досяг сам. Це було предметом його гордості та підігрівало себелюбство. Перемога на президентських виборах дуже підняла його планку очікувань від своїх можливостей - «хлопці у светрах» вибили з влади колись недосяжну політичну еліту. При цьому сама «еліта», ті ж самі олігарх Ігор Коломойський та «міністр усіх справ» Арсен Аваков, якщо не допомагала йому, то активно створювала ілюзію, що робить це.

Згодом цю міфічну допомогу виставили новій команді на торги. Водночас треба визнати, що Зеленський переміг би і без їхньої підтримки. Але це ще раз підкреслюєйого схожість із простим українцем. Ми теж не віримо у свої сили та постійно шукаємо підтримку ззовні. Хоча, як показує практика, чудово справляємось і самотужки. У нищівну перемогу на парламентських виборах президентська команда також не вірила. Особливо це було видно зі специфічного підбору кандидатів від «Слуги народу» на мажоритарних округах. Результат – монобільшість у Верховній Раді.

А ось після цього, влада зробила дві помилки, які сформували весь наступний перебіг подій - заспокоєння від перемоги на виборах і фактичне формування з старими елітами пакту про співпрацю. Це спричинило фатальний результат. Було втрачено час для кардинального зламу політичних та економічних схем в Україні. На що був і залишається скажений запит у суспільстві.

Але це теж риса українського суспільства - розслаблятися після перших досягнень, сподіваючись, що далі воно якось добре складеться. Не склалось. Тим більше, що нова команда насправді не мала якихось чітких ідеологічних поглядів та картини майбутнього України і прийшла у владу під гаслом «за все добре і проти всього поганого». Без конкретики все повернулося на круги своя: формування вузького кола наближених, часто некомпетентного, хаос у прийняття рішень, р̶о̶з̶п̶и̶л̶ дуже дивний розподіл держбюджету.

Це все посилювалося надмірною довірою до старих «друзів», з якими було пройдено стільки життєвого шляху. Навіть собі на шкоду, Зеленський вважав за краще «тягнути» їх на своїй популярності. І це, незважаючи на те, що вони часто-густо використовують його як ширму і розповідають, що лише виконували волю гаранта/

При цьому, всупереч поширеній думці, Зеленський основні рішення ухвалює самостійно. «Всемогутній» глава президентського офісу Андрій Єрмак лише виконує головну для Зеленського функцію - дзеркала. Президенту вкрай потрібна наявність поруч людини, якій вона може беззастережно довіритися, промовляти ідеї, обмінюватися думками. І не чекати, що одне незручне слово чи погано сформульована думка виллється назовні.

Але були і плюси. На відміну від попередніх президентів, Зеленський не намагався переробити українця під власні лекала та вибудовувати вертикальну систему управління з «Печерських пагорбів» до найвіддаленішого села. З нами, через відчайдушний індивідуалізм, це не призводить ні до чого доброго. Москва, до речі, цього не врахувала і досі не усвідомила.

Ішов час. Домовившись із ключових політичних та фінансових питань із новою командою, старі «еліти» вирішили, що зможуть маніпулювати президентом. Але не врахували головного чинника – Зеленський як артист завжди дуже чітко відчуває емоції публіки. Та й відносин кругової поруки, що формувалися в політичній елітіроками, у нього не було. Це й призвело до конфлікту – «зірка» має бути лише одна.

Поступове охолодження відносин Зеленського з олігархами вилилося в їхні спроби використати старі перевірені інструменти - тиск через медіа та роботу з депутатським корпусом. На підконтрольних телеканалах розпочався шквал критики президента та його команди. А у Верховній Раді запустили у самостійне плавання спікера Дмитра Разумкова як альтернативу «Слузі народу», з якої він вийшов. Така «війна» призвела до абсолютно протилежного ефекту: ухвалення закону про олігархів та зачистку проросійських медіа. Так Україна увійшла 2022 року.

А потім сталося 24 лютого. Не думаю, що влітку 2019 року, на піку своєї перемоги, Зеленський сильно замислювався про загрозу повномасштабного вторгнення Росії. Він разом із усіма українцями пройшов усі стадії усвідомлення неможливості співіснування з «російською імперією»: від слабких надій на можливість побудови якогось миру до «дапашліви», наш шлях – до Європи. Вже 2021 року це бачення остаточно сформувалося і в Зеленського, і в українського суспільства.

Звісно, ​​Зеленський є символом українського спротиву, але героєм є весь український народ. Народ, який у періоди затишшя може здатися м’якосердним та іноді наївним, але перед загрозою об'єднується та відрощує ікла. Виявилося, що ми вміємо кусатися та огризатися, ставити ультиматуми та вимагати своє. Зеленський шляху назад уже не мав - пан чи пропав. В історію заходять із прямою спиною. Особливо коли за твоєю спиною такий народ.

Усю військову кампанію з 24 лютого Зеленський тримався українців і фактично йшов за ними. Він вчасно відійшов від перспектив переговорів із Москвою. Українці йому цього не пробачили б. І ця війна вестиметься Україною до перемоги. І Зеленський вестиме її до кінця. Тому що Українець.