Ми всі за їхніми спинами

Зранку згадую події лютого, які передували 24-му числу. В той день, 4 лютого, Андрій Верхогляд, тоді ще начальник штабу 3-го батальйону 72-ої бригади, приїхав на інтерв‘ю на 5 канал доЯна Холодная. Згадував, жартував. Був, як завжди, красивий і сонячний. Ми домовилися, що я його відвезу у Білу Церкву. По дорозі мали пообідати. На диво, наш улюблений Гогі на Толстого був зачинений - щось з водою сталося вже тоді. Ми розстроїлися, але заїхали в інше місце. Вже на трасі. І ось там, в ресторані "вище середнього", я побачила геть інші погляди на чоловіка в формі. Читалася надія на захист. Хоча ще пару місяців тому в очах багатьох пересічних українців були неприкриті зневага і "ми вас туди не посилали". А тут - ви ж є? Ви ж нас не кинете? Андрій трохи ніяковів: "Всі дивляться. Я тут один в формі". Але я відчувала в атмосфері геть інше ставлення - розмови про напад лунали постійно, ударні групи на кордоні вже бродили не перший тиждень, називалися дати ймовірного наступу… І молодий офіцер - впевнений і спокійний - був маяком для цивільних: "У нас же є армія!"
А потім сталося 24-е число. І Андрій з побратимами стали на захист саме Києва. І коли столицю залишили в спокої, коли 72-у бригаду почали переміщувати, Андрій, заїхавши на пару діб в столицю, висловив побажання: "Я б хінкалі з‘їв!" А ще нічого майже не працювало. Ще місто було принишклим і пустим. Каву важко було знайти. А тут аж хінкалі. Але що не зробиш для любімого молодого піхотинця! Я давай шукати. Заїжджала в усі грузинські заклади, позначені на карті. Всі закриті. З безнадією я набрала "Гогі". А там… відповіли. Пожалілися лише, що працюють тільки на Толстого і до 16 чи до 18. Чітко зараз вже не скажу.
Це було щастя. Ми в ресторані їли улюблену їжу і робили селфі, відправляючи їх друзям, які оцінили і те, що заклад працює, і те, що ми так розкошуємо під час великої війни. Правда, селфі на фотці - то аж 6 лютого 2021 року.. але за тим самим столиком..
В червні Андрій загинув..
Довго я не могла зайти в Гогі. А сьогодні, чекаючи улюблені хінкалі з собою, дивилася на тепер меморіальний для мене столик і раділа, що тоді здійснилося бажання захисника Києва. Йому було затишно і мирно. І смачно. Я б все віддала, аби повернутися в той день…
Для багатьох тепер всі свята будуть із таким смутком. Із сльозами, які намагаєшся приховати. Із спогадами, які боїшся втратити. Але ми всі маємо Перемогти, аби нести цю пам‘ять, цитувати жарти тих, хто пішов, продовжувати їх любити і ходити в улюблені місця, хоча це й до чорта боляче.
І мені вкрай важливо, аби армію шанували завжди. Всі. Всюди. Бо ми - за їхніми спинами. Бо вони за нас вмирають. В прямому сенсі слова.
P.S. Тоді, після обіду, Андрюха став на парковці і продемонстрував мені "гаджет": булавку, якою застібав низ куртки, бо липучка дуже швидко перестала липнути. "Ти напиши, кому треба, щоб нормальні липучки ставили або іншу застібку придумали. Бо я, українській офіцер, застібаюсь на булавку!" На жаль, не можу передати дослівно манеру і інтонації молодого майора. Бо це не можливо. Треба чути його голос і слова.. Але булавку демонструю. Переробіть - від кого це залежить. В пам‘ять молодого піхотинця хоча б…
Це присудок всій нечисті в Україні.