Достойний шлях патріота своєї країни

Артем Скоропадский, ти помер зранку в реанімації. Після довгої важкої шлункової хвороби. Мене не було поруч, я була закордоном, і ніколи собі цього не пробачу.

Ти казав, ніколи не розповідай, що я комусь допомогав. Вибач, я все ж розповім про всі ці численні збори для поранених, про організацію автобусів з їжею на фронт, про бабу Катю на два поверхі нижче, якій ти купував їжу, бо вона самотня і ще годує котів у під'їзді. 9 останніх років ти жив тим, що допомогав тим, хто цього потребував.

Ти ніколи не одягав медалі на заходи, але ти завжди тримав при собі того "шиномонтажника" та ще одну відзнаку. Ти казав, що це найдорожче.

Ми зустрілись 11 жовтня 2019 року біля кінотеатру "Жовтень". Ти продав мені свою книжку "Дві України" з підписом. Тоді ти вперше тримав мене за руку, і ми одразу зрозуміли, що це кохання.

Ми були разом три роки. Постійно разом. Ти дарував щастя та заботу. "Що медвежонок, бажає на обід?" Ти чудово готував і серверував свої страви. Це був прояв твого кохання.

Ти був людиною енциклопедичних знань і розважав мене історичними загадками. Це була улюблена гра.

Ти налаштовував мене на те, що врешті решт доведеться жити без тебе. Постійні лікування, терапія. Ти знав, що згасав. Ми часто розмовляли про це. Але я все одно не була готова, що ти підеш так швидко та раптово.

Влітку ми встигли обвінчатися у Софії Київській.

Минулоріч тобі нарешті дали громадянство України. Ми довго цього домагалися. І ти офіційно став українцем, бо проїшов достоїний шлях патріота своєї країни.

Ти був головним редактором друкованого журналу з часу лютневої навали. Ти дуже пишався тим, бо паперові видання були твоїм фетішем. Вся квартира в книжках, і їх не можна було перекладати.

Ти радів, що можеш бути корисний на інформаційному фронті, хоча незважаючи на свою хворобу, рвався на реальний фронт.

Ти був певний, що про тебе та побратимів с "Правого Сектору" обов'язково докладно напишуть у шкільних підручниках у розділі про Революцію Гідності. Ми подбаємо, щоб написали. Подбаємо, щоб на честь тебе назвали вулицю.

Про тебе має зберегтися пам'ять через покоління.

Вчора про тебе вже написали вірш.

Ми організуємо прощання найближчим часом за православним обрядом. Місце повідомимо. Ти б волів, щоб було багато друзів.

Я пишу це і плачу. Бо я не можу змиритися, що ти був. Ти є. І будеш далі. У спогадах. У серці.