Чому зараз не найкращий час для приватизації

Україна може стати першою країною у світі, яка розгорнула роздержавлення активів під час активної фази війни. В умовах дефіциту бюджетних грошей це теж вихід, але навряд чи від такої приватизації варто очікувати раціональний і позитивний результат.

Логічно, що державна власність не стратегічного характеру – тобто така, від якої не залежить життєздатність держави – має рано чи пізно перейти до приватних рук. Але приватизація – це не одне й те саме, що розпродаж. Вона має свою логіку та цілі. Це розвиток конкуренції, підвищення ефективності держкомпаній, залучення іноземних інвесторів та інтеграція національної економіки у світову, зменшення внутрішнього державного боргу, підвищення гнучкості ринку праці.

Мала приватизація, що наразі має місце в Україні, за великим рахунком вирішує лише одне завдання – наповнення бюджету. А анонсоване Фондом держмайна відновлення великої приватизації у 2023 році, незважаючи на продовження війни, – може стати граблями, на які Україна вже наступала у 90-х, коли за безцінь було розбазарено українські підприємства та створено умови для появи олігархічного класу в країні.

Згадаймо також, що попередні багаторічні спроби провести велику приватизацію зазнали краху. Не в останню чергу це сталося через недостатність реформ, відсутність чіткого, зрозумілого та прозорого механізму приватизації, а також гарантій захисту викуплених об'єктів, що є критично важливим для міжнародних інвесторів.

З іншого боку, в умовах обстрілів українських міст закордонні інвестори не вкладатимуть гроші в українську економіку, бо вбачають у цьому надто великі ризики. Хто надасть гарантію, що куплений об'єкт завтра не буде зруйновано через обстріли? Крім того, після війни варто очікувати зміни в законодавстві, і поки що складно прогнозувати, якими вони можуть бути, що також стримуватиме покупців.

Український середній бізнес теж не готовий зараз вкладати інвестиції в нові об'єкти, оскільки почувається не найкращим чином. Достатньо буде сказати, що згідно з нещодавнім економічним оглядом Світового банку очікується, що до кінця 2022 року економіка України скоротиться приблизно на 35%.

Виникає питання, хто тоді скуповуватиме за безцінь державні об'єкти і чому приватизацію оголосили саме зараз, коли увага громадськості зайнята ходом війни та виживанням в умовах періодичної відсутності світла, тепла та води?

Не секрет, що багато країн ухвалили політику економічної лібералізації, щоб стимулювати свою економіку після Другої світової війни. Багато в чому, наприклад, це допомогло швидко відновитися після війни Німеччини, яка зазнала поразки. Пізніше це отримало назву "Західнонімецьке економічне диво". Але приватизація під час повномасштабної війни для світової історії поки що практично є нонсенсом.

Якщо взяти за приклад Ізраїль, який перебуває у стані перманентного військового конфлікту, то частка державних витрат в економіці цієї країни в періоди військового протистояння перевищувала 75% ВВП. Коли ж Ізраїль проводив приватизацію, то був сфокусований насамперед на залученні зарубіжних інвесторів, з якими можна жорсткіше торгуватися, ніж із внутрішніми інвесторами, що дозволяло дорожче продати об'єкт приватизації та відповідно більше наповнити бюджет.

Адепти невідкладної приватизації, яка зараз відбувається в Україні, апелюють до необхідності створення умов для релокації українського бізнесу із постраждалих регіонів. Однак насправді ситуація виглядає не зовсім так. За фактом, найбільш популярними для релокації українських компаній стали Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька, Вінницька, Волинська, Рівненська області. У той час як на продаж виставлені об'єкти не лише із західної України, найпопулярнішої для переміщення бізнесу, а й із Харківської, Київської, Одеської, Донецької, Дніпровської областей. І серед них є й підприємства, що функціонують.

Варто додати, що приватизація не може проводитися сама по собі, вона повинна бути частиною єдиної системи стратегічного вирішення інших економічних проблем і бути пов'язаною зі стратегією розвитку конкретних галузей. Тож викликає сумніви, що об'єкт державного майнового комплексу, придбаний у рамках малої приватизації та знесений під нову забудову (скажімо, житловий будинок чи торговельний центр), що розпочнеться після війни, принесе стратегічні переваги українській економіці.

У цих умовах бачу кілька кроків, які мають бути на порядку денному.

Визнати, що приватизація в умовах війни – не найкраща ідея. Це може принести країні безліч проблем, які доведеться вирішувати після війни. І рівень цих проблем може бути несумісний із тими бюджетними вигодами, які отримає країна. Якщо Україна за безцінь розпродасть державні активи, то потім, після війни, доведеться розбиратися, що з цим потім робити. Тому, можливо, варто ввести мораторій на приватизацію до закінчення війни, аби не допустити розбазарювання державних активів, як це було в дев'яності.

Як компроміс щодо малої приватизації – хоча б створити вимоги до майбутніх власників, у тому числі щодо захисту прав трудових колективів підприємств, що продаються. Це соціальний захист, гарантії збереження та створення нових робочих місць, гідна компенсація працівникам у разі закриття чи перепрофілювання підприємства. Щодо великої приватизації, то безглуздо її проводити без вирішення тих проблем, які не дозволяли її ефективно реалізувати у попередні роки.

Замість активної приватизації для підтримки економіки важливо сфокусуватися на стимулюванні українського бізнесу та його релокації через використання спеціалізованих індустріальних парків на теренах існуючих державних майнових комплексів. Ця ідея обговорювалася ще до війни, було зареєстровано кілька десятків таких парків, проте далі "паперового існування" більшість із них так і не просунулися.

На завершення хочу сказати, що як би нам не хотілося, наразі приватизація не здатна вирішити державні проблеми України на рівні значних надходжень до бюджету. Більш ефективною була б підтримка бізнесу, від якого залежать робочі місця та надходження податків. Фінансування таких програм може також перебувати у полі інтересів західних партнерів України та приватних інвесторів. Адже в цьому випадку гроші йдуть на те, щоб українські компанії підтримували та розвивали економіку, а отже, створювали умови для майбутньої стабілізації в економіці.