Тяжке, жорстке, але потрібне

На десятому місяці великої війни і дев‘ятому році війни з РФ — час зрозуміти, що просто пересидіти і повернутись у білому пальті на марш перемоги не вийде.

Війна за виживання стосується всіх. Кожного окремо теж.

Просто "пересидіти в безпеці" з винцем на пляжі не вийде. При всій глибокій повазі до особистого вибору — мене трошки дивують численні одкровення "я не буду ставити своє життя на паузу". Для багатьох перекур уже розкіш. А все минуле уже delete. Не забувайте ті мільйони, задіяні у війні на різних етапах, які і вам додають іміджу "переможців" у Європі. Складно сказати, як би приймали наших людей, якби ми справді здалися за три дні. Мабуть, ніяк — світ не любить лузерів. Цинічний світ обожнює борців і переможців.

Що буде далі?

Буде багато болю.

Буде багато сліз.

Будуть великі криваві битви попереду. Саме тому мене злять розмови про "я купую квитки на травневі в Ялту". І розмови про те, що треба повертати Кубань (нащо????).

Як учора мені сказала під час інтерв’ю Марія Берлінська, "треба просто поїхати десь на пару годин під Вугледар". І оцю легкість буття, як рукою зніме. Зразу отверезлює, чому наш стяг ще не Донбас-Арені.

Мені шкода, що за останні 10 місяців, (а направді боротьба за визволені триває із грудня 2013) наші люди дізнались, що таке вижити під завалами. Як воно жити без рук, ніг, а найгірше із випаленою душею. Як це страшно — зав’язувати сину не краватку, а руки в труні. Як боляче, коли закохана наречена кидає не весільний букет через плече, а грудку мерзлої землі на груди своєму чоловіку.

Як стискається серце, коли мама оплакує маленький гробик. Коли тато розуміє, що крихітка, яку він привів до дитсадка усього годину назад — загинула під уламками гелікоптеру.

Біль — це коли жовтих кухонь без несучих стін стає все більше.

А від відео на тій жовтій кухні із днем народження маленької дівчинки залежить — скільки танків нам дадуть на Рамштайні ті, хто хотів би зберегти "особливі стосунки з РФ".

Довоєнного життя "в момєнтє" і "в рєсурсє", яким ми його знали — уже не буде. Але буде нове. І треба зібрати всі сили. Десь так само як в тій самій кульмінації блокбастеру, коли герой в рваній футболці і закривавленим обличчям встає — і добиває моторошну тварюку.

У нас не буде такого життя як раніше.

Його треба перезбирати.

І нарешті дати відповідь самому собі "Хто я?"

І допоки ви живий — працюйте, зробіть щось користе для спільнот, де ви є. Цілуйте дітей. Піклуйтесь про батьків. Не шкодуйте найкращого посуду і найкращого одягу. Не шкодуйте косметики — краще вам аніж оркосамиці. Заведіть кота, собаку чи щура, про якого ви давно мріяли, але вагались. І якщо ви прожили цей день і вижили — скажіть "дякую". І подумайте, для чого сили небесні і ЗСУ вас зберегли. Для якої цілі і місії.

Такі новини, як із Дніпра і Броварів — підкошують, збивають з ніг. І переконують, що справедливості нема. Її не існує. Але темрява війни любить жерти людей. Ми не єдині, не унікальні. Такі трагедії переживали всі суспільства, які хотіли підкорити чи стерти вороги.

Тому всю ненависть і біль на помсту і єдину ціль — пушкіністан має зникнути.