Хто такий Олександр Лієв?

Согодні зранку я натрапила на допис та відео Яніни Соколової про «ментально русского» Александра Лієва, який на сьогодні обіймає (обіймав?) посаду тимчасового в.о. керівника департаменту військово-технічної політики, розвитку озброєння та військової техніки Міністерства оборони України. Департамент, що відповідає за закупівлю озброєння у військовий час. А потім, знайшла численні публікації у всіх центральних ЗМІ.
В цьому відео, Яніна Соколова, наводячи цитати, що характеризують його, як прихильника «русського мира» та анексії Криму у 2014 році, питає: хто такий Олександр Лієв насправді?
Хочу відповісти на це питання, частково, за участі самої Яніни Соколової.

Я не є подругою, або близькою знайомою Олександра Лієва. Приватний театр, співзасновницею якого я була, мав гастролі в Києві і Олександр підійшов до нас з режиссером після вистави та запропонував зустрітись наступного дня.

Це відбувалось навесні 2016 року. За розмовою в кафе, він запитав, ци може наша команда створити виставу про аннексію Криму, бо в культурному просторі все будувалось навколо теми Майдану та захоплення Донбасу, а про Крим – всі мовчали. Насправді, нам не потрібен був час на роздуми, бо ми вже проводили підготовку нової вистави на цю тему, але поки не бачили шляхів реалізації, бо не мали матеріальної бази та приміщення для репетицій. Він уважно вислухав ідею та сказав, що готовий допомогти витратами, пов’язаними зі створенням матеріальної бази та оренди. Вже на момент розмови в кафе у Києві, ми мали попередню згоду від Олексія Горбунова на участь. Жоден з учасників команди не працював за гроші, навіть Народний артист України Олексій Горбунов.
Важливо розуміти, що вистава, яку Олександр Лієв бачив в Києві відбувалась українською мовою та містила одну сцену, під час якої, декілька поціновувачів «русського миру», гордо полишили залу в Одесі під час прем'єри, а потім намагались зірвати наступний показ. Та вистава була потужним маркером перевірки на спільні погляди у мистецтві та сприйняття України, як окремої самостійної держави. Жодна людина з пророссійськими поглядами, навіть захованими делеко всередину, ніколи би не підійшла до нас після побаченого, і тим більш, не запропонувала співпрацю.

Вистава, яку ми створили за підтримки Олександра Лієва, називалась «Футуристична опера – 2014» та присвячувалась аннексії Криму.
Великий матеріал про бекстедж вистави вийшов на Крим.Реалії, де зібрав понад 30 тисяч переглядів і тривалий час лишалось в топі (не погано для локального авторського одеського театру, правда?), а ще... не повірите... окремим випуском на 5 каналі у... «Кіно з Яніною Соколовою», де на четвертій хвилині відео, можна побачити, що вистава присвячена трагічним подіям в Криму у 2014 році за підтримки Олександра Лієва та правозахисної групи «20 лютого», яку він на той момент очолював.

І от кому ми могли б поставити питання: хто ви насправді, такі?, - то це, не повірите, тодішнім очільникам, Одеського академічного музично-драматичного театру ім. В. Василька, єдиного україномовного театру в Одесі, окрім нашого, маленького приватного. Але вже нема кому... Бо одного дня, напередодні прем’єри, я підняла слухавку, з якої до мене лунав голос тодішньої директорки:
- Снимите банер с рекламой спектакля с театра!!! Срочно!!!
- Почему?
- Там написано: «посвещается трагическим событиям в Крыму»!
- И?
- Люди звонят и не понимают, что за трагические события? Просят снять.

Розмова тривала ще якийсь час, потім, через погрози зірвати показ, довелось погодитись та заклеїти підпис позорним: «Прем’єра», а ще пояснювати Олександру, чому так сталось в Українському театрі в Одесі, з яким ми мали виключно комерційні стосунки, підписаний контракт, письмову згоду Управління культури Одеської області і жодна наша дія не порушувала законодавство.

Для порівняння, додаю оригінальний макет та те, що девелось зробити з банером на фасаді.

Підсумовючи такий довгий та емоційний текст, я хочу сказати, що за весь час спілкування, не бачила в Олександра Лієва жодної прихильності до «русського миру», лише біль через втрачену домівку, яку довелось полишити у Криму, такий самий, який зараз відчувають мільйони українців, а ще радість, коли вдавалось врятувати людей або підприємства з окупованого Криму.