Ніневія за десять філерів (Оповідання)

Ми усі давно не бачилися, тож одразу почали пити. «Богдан помер», — кажуть мені так, ніби і я маю відчувати за це провину. Оксана підливає білого вина, хоча я його використовую лише як демонстрацію того, що більше не п’ю горілку. Я п’ю пиво і непомітно для інших, як мені здається, потрошку прикінчую пляшку новозеландського пойла за шалені гроші, що віддає вогкою землею і хіба що трохи — суницею.

- Який Богдан? — питаю я і в той самий момент розумію відповідь.

Не бачив його років з п’ятнадцять, може, більше. Сумно, дивно, але є речі важливіші за цю новину — я знов бачу цю чорну, розмиту кулю, описувати яку все одно, що намагатися уявити когось з монстрів Лавкрафта. Не всіх, звісно, а лише тих, що сам автор не міг описати, тож його герої втрачали свідомість або навіть глузд, побачивши таких.

- Богдан, — чи сказав, чи запитав я. Чорна пляма підстрибнула. Артем сміється, бо він п’є віскі, і йому було досить ще навіть коли ми зустрілися.

- Що скажеш?

Кажу: «Я сьогодні бачив, як діти гралися з мертвим голубом. Можливо, не мертвим, а пораненим. Вони його крутили, наче стрілку у компасі. Він лежав, а вони його крутили у різні боки».

- Ти їм сказав, що так не можна? Або що вони дебіли?

Він приязно посміхається, ми знайомі мільйон років. Можливо, трошки більше. Але на якусь секунду — дуже довгу секунду — я забуваю його ім'я. Ні-ні, я впізнаю його, але навіть через кілька секунд не знаю, хто це.

Кажу: «Богдан мене познайомив з The Doors». Чорна пляма аж підстрибує з місця та повністю зі мною згодна.

Говорять про рибу. Оля купила та приготувала рибу. Вона каже, що знайти добру рибу було важко; що Київ змінився; всі якісь напружені і взагалі. На «і взагалі» я втрачаю суть, фокусуючись на плямі чи точці, бо вона змінює свої розміри та пересувається. Це не дуже добре. Існує можливість, що вона — пляма — зараз стане кішкою. Ненайгірший варіант.

Кажу: «Ви знали, що турецькою "кіт" звучить як "кіди"»?

- Скільки ти вже випив? — питає мене Сашко. Він посивів, сильно посивів, особливо борода. Це дивно, адже я пам’ятаю його ще дитиною, і ні про яку сивину тоді взагалі не було мови. Як і про бороду. Аж ось, він питає про те, скільки я випив.

Відверто відповідаю: «Не знаю». Я дійсно не знаю, скільки випив, бо його питання неконкретне. Бо якби він був конкретнішим — «Скільки ти випив за усе своє життя?» або «Скільки ти випив за минулий тиждень?» — я б ще якось спромігся відповісти. Так, у мене знайшлися б відповіді. Але чомусь підсвідомо я розумів, що він мене питав не про те. А на те, що він питав у мене, відповідей не було.

Кажу: «Що ти знаєш про це?». Оксана мені підливає ще вина, хоча мені це не потрібно, і кілька рядів чи шеренг пляшок від пива низькими голосами починають мені співати: «Кидайся у вікно!». Чорна зубата пляма, судячи з її поведінки, їх підтримує. Я не хочу кидатися у вікно.

Комусь стає погано, втім це добре. Завжди комусь стає погано. А потім ще комусь. І я навіть не помітив, як з’їв свою рибу. Сиджу над кістьми, уявляю, що я — Йона, який пожирає з середини рибу, яка його проковтнула; що я голуб — мертвий або напівживий, — що ним граються діти; я посміхаюся, адже у мене є багато історій про голубів. Але історія про голуба, що зжер кита зсередини — така в мене вперше. Я Ізмаїл, що став Мобі Діком і не любить каву зі «Старбаксу». Артему погано, Богдан помер, Оксана ллє вино, Сашко відрубається, чорна пляма, на жаль, незмінна.

Кажу: «Ніневія, на жаль, ще буде стояти».

Вони це знають не гірше за мене.

***

Ранком з’ясувалося, що усі настінні годинники зупинилися. Всі три, всі — в різний час. Мені це аж ніяк не допомагало. Я випив аспірину, випив активованого вугілля, но-шпа та диклофенак також були у списку. Оля поїхала рятувати тварин, я зварив собі два яйця. Сашко спитав, чи я в порядку, бо говорив вчора чортзна-що. Я залишив йому і тим, хто ще спав, ключі та пішов собі. Робота не буде чекати, поки похмілля спаде, залишивши по собі кістяки пляшок та сорому. Ніневію теж ніхто не відміняв.

- Срана алкашня знов засипала своїми пляшками усю клітку.

Я лише кивнув.

Ліда працювала в парі зі мною. Чи це я працював в парі з нею — не важливо. Ми вдвох прибирали за цим будинком. Я був ще не дуже старий, а вона й того молодше.

- Знов пив зі своїми стариганями? — каже замість вітання.

Я посміхаюся і вона розуміє, що це відповідь.

- На п’ятому якесь падло вчергове викидало сміття з вікна.

- Це їхній стиль. 

- Стильно було б зжерти це лайно, а не кидати його з вікна. Знов їжаки набіжать.

Я не відповідаю; вдягаю рукавички, беру сікач, беру пилку. Одночасно відчуваю потребу закурити та поцілувати будь-яку жінку. Окрім Ліди. Справа не в ній. Не в тому, що вона, як і я — двірник. Просто хочу поцілувати когось іншого.

Ми розходимося в різні боки, вона йде збирати пляшки, я — підстригати кущі. Як жах чи насмішка зі вчорашнього вечора — голуб сидить у калюжі. Йому точно краще за мене, за нас усіх.

Сікачем рівняю кущі, обливаючись потом. Вчора ти — людина-кит, сьогодні — людина-водоспад. З мене ллє і ллє, очі ріже від п’янкого поту. Жінка вигулює собаку та не прибирає за ним. Десь у центрі починають волати сирени. Підлітки спокійно йдуть собі з кавою та говорять про співаків, яких я не знаю. Чорна пляма зникла. Лише зараз я це зрозумів. Сирени замовкають, десь поряд починає волати півень. З мене з потом виходять хіть та надія. Сікач затупився.

З іншого кінця будинку біжить Ліда.

- Я знайшла монету!

- Яку?

Вона показує мені. Це десять філерів. Я сміюся.

- Що?

Кажу: «Ділимо на двох, бо це наша зарплатня». 

Я сміюся, чорної плями досі не видно. Десь поряд реве та стогне швидка. З іншого боку гучно зривається з місця мотоцикліст. Ліда віддає мені монету. Вона лежить на моїй долоні, через рукавичку я взагалі не відчуваю її ваги.