Солдат мінометного розрахунку Сергій Стаховський: "Хороші руські на території України – це мертві руські. Або ті, хто зі зброєю в руках убивають росіян"

"Уявіть, у країні сухий закон, а у мене – 70 ящиків мого вина. Я міняв його на бронежилети, на каски"

Фото: Роман Ніколаєв

Відомий тенісист, виробник українського вина 24 лютого 2022 року терміново добирався з Дубая до Києва, де вступив до лав ТрО, а зараз – вже як солдат Національної гвардії – тричі був на ротаціях у Бахмуті.

Для Сергія війна почалася не 24 лютого минулого року, а дев’ять років тому. Весь цей час він волонтерив і готувався – правда, сам не вірив, що відбудеться настільки велика війна, що і йому прийдеться стати до зброї. Але зараз він – боєць, захисник України, з якою завжди пов’язував свої плани на життя і бізнес. Несподіванкою стала розповідь про те, як йому, 31-й ракетці світу, довелося охороняти "вагнерівців", яких везли міняти на наших полонених. Та й спроби Сергія вивезти цивільних людей з місць, які ворог вже бачив, викликають безмежну повагу. Водночас він встиг ще й зробити вино з урожаю 2022 року. А історія про 70 ящиків вина, які пішли в березні минулого року геть на різні потреби, варта окремої уваги.

"МЕНІ ТРЕБА БУЛО ЯКНАЙШВИДШЕ ДОЇХАТИ ДО КИЄВА, БО ТАМ БУЛА МОЯ НАГОРОДНА ЗБРОЯ"

Коли я їхав в Україну, боявся лише одного, – що все швидко закінчиться. Ми їхали двома машинами з Кайзером – бізнесменом Всеволодом Кожемяко. Він залишив родину в Австрії, сам фактично з гірськолижного курорту вирушив в Україну і також страшенно переживав, що не встигне в рідне місто. А там реально шанси були не встигнути.

У Києві у мене була чітка справа – там була нагородна зброя. Головне – доїхати до пістолета. А далі як буде. Тато мій медик, брат старший також. Батько – пів життя називав його професором, а зараз він член-кор – лікар-онкоуролог. Старший брат також пішов по його стопах, але займається малоінвазивною онкоурологією. Вони були готові оперувати, допомагати. Я розумів, що нікуди вони виїжджати не будуть. І я хоч якимось чином зможу їх захистити. Я це вмів. Правда, коли я приїхав, батько чомусь був незадоволений, побачивши мене…

Саме батьки 24 лютого зранку почали мені писати, що чують вибухи. Я вмикаю BBC – бачу панорамну картинку Києва і спалахи… Сюрреалізм. Вдруге такі відчуття були, коли перший тиждень березня ми патрулювали центр Києва – вулицю Велику Васильківську. 12 годин дня. Сирена виє. І порожньо. Немає жодної людини, жодної машини. Нікого. Реально апокаліпсис.

У 2014 році ми з Кайзером їхали з "Луни", штаба АТО, до Костянтинівки, куди тільки зайшов збірний загін "Соколу". Мені між ноги поставили Калашникова і кажуть: "Ось затвор. Якщо що – подалі від машини". А я в житті не тримав зброї, нічого про неї не знав. Це була стресова для мене ситуація. Після цього у мене три дні боліла голова, бо я вдивлявся в кожний кущ, шукав засаду. Ми їхали колоною, в якій були машини з Алеровим, Зоряном Шкіряком. Якби щось сталося, було б нормально… Після цього я вирішив, що не хочу ставити себе в таку ситуація, коли не знаю, як користуватися зброєю, що з нею робити. Почав тренуватися в Словаччині ще під час кар’єри. У мене достатньо багато друзів в Братиславі. Я там прожив вісім років. Мене тренував полковник, тренер з тактики і оперативної стрільби, який служив в 501-му полку спеціального призначення словацької армії. Вони відкривали стрілецьку академію, і я був їхнім першим учнем. Я з ним провів сотні годин за чотири роки з 2014 по 2018 рік. Це і бій у місті, і пістолет, і автомат, і будівлі. У кінці 2018 подумав – скоріш за все це буде не потрібним. Питання з так званими "ЛНР" і "ДНР" якось вирішиться, але не думав, що буде якийсь кровопролитний бій. Я помилявся.

Але тепер, коли я їхав у Київ, знав, що щось знаю, хоч чимось можу допомогти. Коли я переходив кордон, хтось із журналістів "плюсів" мене побачив, зняв, інформація розлетілася. І у мене почався другий медійний фронт. Ми чергували дві години через шість. І оці шість годин у мене був медійний фронт.

Дзвонить CNN. "Там рухається колона за 150 кілометрів на Київ. Як ви відчуваєте це?" Кажу: "Так вони ще не доїхали. Хай доїдуть – там подивимося". Італійці в ефірі панікують: "Київ в оточенні!" – "Не в оточенні". – "В оточенні". – "Та ви мені будете розказувати? Я в Києві. Он траса на Одесу – поїхав. Траса на Дніпро. Ви що?". У європейців була паніка від самого образу могутньої росії, яка насправді є нікчемним корупційним безідеалістичним шматком землі. Ми це довели.

Після відступу росіян від Києва, ми поїхали в Харків. Там було складно. Кайзер тримав Руську Лозову. Я виїжджав туди, дивився. А потім почалася харківська операція. Шкода, що у нас на той час не було техніки. Якби було більше засобів, ми б не зупинилися там, де зупинилися. У нас фізично не вистачило сил. Люди ішли по сорок годин, маршували нон-стопом. Якби була техніка, впевнений, ми б вже були у Луганську. І час дав можливість росіянам морально зібратися і зупинитися. На жаль.

Ми і зараз можемо сказати, що ми виграємо. Новий рік ми зустріли в демократичній вільній державі. І це вже перемога.

Весь березень та квітень пройшли одним днем. Що буде завтра – не важливо. Тоді стало зрозуміло, що ми відсіч даємо нормально, що ми витримаємо. І люди в Європі увімкнули свій мозок, до них дійшло: якщо в нас це не зупиниться, то піде до них.

Коли я був у київській ТрО, мені пощастило. Бо в Голосіївському районі дуже прикольна частина, до якої мене забрали як придану охорону. З ними я провів три місяці. І на деякі завдання мене брали із собою. У кінці березня ми виїжджали в Бучу та Гостомель після відступу росіян. Мали виїхати в гостомельський аеропорт задля збору документів. Звісно, там нічого не залишилося. Все було понищене. Це було в ті перші дні, коли ще ніхто туди не заїжджав. І так… Такі собі враження, якщо чесно…

Потім була Яцківка... 95-та бригада. Вони заходили в село. Там не мало бути жодного супротиву, розвідка казала, що росіяни мали відступити. На жаль, розвідка трошки помилилися, там стався бій. Я заходив з приданими силами інтернаціональної бригади. Ми своє завдання виконали. Коли вийшли на точку зустрічі, туди виїхали два, вибачаюся, підарські танки. Зв'язок ліг. Зав’язався бій. Коли ми відходили, тому що командир групи зазнав поранення уламком в око, перед нашим транспортом прилетів розряд "Граду" – десь у метрі від нас. Нас врятувало, що ми були на канадській броньованій машині. Побігали ще від "Градів", якими нас накривали. Це було 20 вересня. Другий мій день народження.

У тому селі такі руйнації, вони мають такі масштаби… Коли ти проїжджаєш Ізюм, другу його частину – це жах. І ніхто росіян туди не запрошував, не просив помочі. Просто вони вирішили, що ми не можемо від них іти в Європу, постачати газ в Європу… Причин багато. Результат ми бачимо…

З тероборони мене списали за те, що я не був готовий іти на контракт. Це був кінець квітня-травень. Я активніше зайнявся волонтерством, збором коштів, виїжджав за кордон на матчі в Польщі, Америці. Намагався транслювати на весь світ правильні наративи. Оскільки я волонтерив з 2014 року, за цей час у мене з’явилося багато знайомих, які, на щастя, доросли до великих чинів у війську. За можливості я возив волонтерку сам, катався поблизу нуля. Таким чином отримував певний досвід і міг брати участь у деяких діях. Був момент, коли все було дуже близько. І я вважав, що це мене зупинить, що я сам собі скажу: все, треба займатися іншими справами, які будуть в поміч державі. Але саме коли їздиш по нулю і бачиш своїми очима, що коїться насправді, а ще маєш змогу заходити в звільнені міста і бачити, що залишається після росіян, то гнів і ненависть домінує. Таким чином я опинився в Нацгвардії. І не шкодую.

Я постійно пам’ятаю, що треба й економіку України підтримувати. Всі інвестиції, які я зробив за свою спортивну кар’єру, були в Україні. З чотирьох проєктів вижив поки що один. І мені потрібні були вільності під час служби. Я розумів, що в Нацгвардії професійно ставляться до служби, бо вона формувалася після Революції Гідності з нуля. А безпосередньо 4-та бригада – ще й за зразками НАТО, експериментальна. Тому туди і пішов.

Я служу у вогневій підтримці мінометного взводу мобільної артилерійської підтримки. У нас є декілька мінометів різного калібру. Ми працюємо не статично, рухаємося. Нас викликають на погашення ворожого вогню або на підтримку наших наступальних дій. Окрім міномету, треба вміти ще стріляти з автомата. Тому що все ж ми рухаємося по зоні, яка не завжди наша. Коли ти працюєш в розрахунку, набираєшся знань і про міномет, і про те, як з ним працювати.

"МИ МІНЯЛИ 24 "ВАГНЕРІВЦІВ" НА 64 НАШИХ. І ДВОХ ЇХНІХ ДВОХСОТИХ ЗА ТРЬОХ НАШИХ НА ЩИТІ"

Ніхто не вірив, що таке станеться – повномасштабний наступ. Так, вони групувалися. Але таких сил, щоб захопити всю Україну, у них не було. Я не знаю, на що вони сподівалися. Єдине моє логічне пояснення цього всього – нам дуже пощастило з певним олігархом, якого ми обміняли. З Медведчуком. Він отримав великі кошти, щоб готувати проросійську платформу, але, на щастя, вирішив витратити їх на себе і на свою дружину. Літаки, яхти, діаманти… А безпосередньо на формування проросійського наративу витрачав набагато менше, ніж мав. Якби він всі ці роки витрачав стільки, скільки мав, то не факт, що все це не увінчалось би успіхом. Уявляю таку ситуацію, що х#йло питає своїх, чи все готове в Україні. А йому кажуть: нічого не готово. От що вони скажуть? "Да, конечно". Ось "воно готово". Ось отримайте своїх двохсотих назад. У гробах цинкових.

Я вже тричі виїжджав у Бахмут. Якщо брати ще й літо – то чотири. Але літом то була туристична поїздка. На три дні ми заїжджали до Да Вінчі. Він там стояв тоді. Ще як 1-ша окрема штурмова рота, ще не були оформлені в батальйон.

Взимку стався перший наш робочий серйозний заїзд. Наш мінометний розрахунок ввечері отримав завдання. Знайшли собі точки. Вранці виїхали відпрацювали, скорегувалися, добили. Переїхали на інше місце, якщо потрібно. Так і працювали ротацію. Не завжди вистачало БК, на жаль. Але вже як є. Також ми брали участь в обміні полоненими. Мені щастить на цікаві пригоди.

У січні – на початку лютого вже голасно було на околицях Бахмуту, постійно якісь прильоти. А зараз це вже стрілецький бій у достатній близькості. Коли я виїжджав крайній раз – росіяни були за 500 метрів від річки Бахмутка. Так розумію, зараз вони до неї наблизилися. Зараз іде бій у місті. У приватному секторі. Прильоти серйозні, бо авіація працює прямо по місту.

Коли ти бачиш там людей, а вони ще й виїжджають на риночок на в’їзді у місто, ти не розумієш, що вони там роблять.

Мені подзвонив знайомий спортсмен. Мама його дівчини живе в Бахмуті. Ми якраз були неподалік від неї. "Якщо можеш, заскоч до неї, завези води. Забери документи для дівчини", – попросив він. Командувач дозволив, хоча відстань до ворога там така собі була. Але ще можна була проскочити. Жінка живе безпосередньо біля Бахмутки. Там всюди були свіжі прильоти. "Що ви тут робите? Вас треба вивозити. У нас є можливість. Давайте", – запропонували ми. "Ні, тут все моє життя. Куди я поїду? Що там мене чекає. Я тут готувалася до всього. Це моє місто я нікуди не поїду", – була категорична. Дзвоню знайомому, бо у нас був старлінк на машині. Жінка поспілкувалася з донькою. Та теж її не вмовила. Забрали що треба, залишили воду. Ще раз заїздив, ще води привозив, хліб, свічі.

10 чи 11 лютого він мені пише: "Був приліт прямо по будівлі, і вона хоче виїхати". Я кажу: "Клас, але зараз туди вже ніхто не поїде. Там вже 400 метрів дистанція до ворога. Все прострілюється".

Сумно бачити молодь, підлітків на вулицях Бахмуту. У них все життя ще попереду...

Ми заїжджали в школу, другу спортивну – мені здається, так вона називається. Біля літачка вона. У грудні перший раз. На дошках написано "24 лютого", "23 лютого. Домашня робота". Речі залишилися в роздягальнях. Ти розумієш, що ці сволочі прийшли і просто знищили життя мільйонам людей, якщо не десяткам мільйонів людей. Всі когось втратили. Всі мусіли кудись переїхати.

Загарбники не заслуговують на життя. Вони заслуговують лише на те, щоб тут всі загинули і щоб там у них все було дуже погано.

Ми міняли 24 "вагнерівців" на 64 наших. І двох їхніх двохсотих за трьох наших на щиті.

Про що спілкуватися з "вагнерівцями"? У мене в машині було п’ятеро. Я їх охороняв. Всі мали не перший хід на зону. Географія різна: Чита, Тюмень. З цим і воюємо. Вони жалюгідні. Місяці плутають. І не скажу, що на стресі, бо вони вже знали, що їх везуть на обмін. Не було чого стресувати. Це вбивці, мародери, ґвалтівники. Коли вони по одинці, вони жалюгідні. Коли збирається таких п’ятеро-шестеро, і дати їм зброю – будуть вбивати цивільне населення, садистськи ґвалтувати. Це непотріб, який ми перемелюємо. Але при цьому ми втрачаємо своїх найкращих бійців, які не планували бути військовими. Тому мені росіян не шкода... Але я розумію, що в полон їх брати треба і міняти треба. Тому що росія за перші три місяці війни набрала купу обмінного потенціалу. І нам треба його вертати.

Дивіться: один з "вагнерівців" найдовше був у полоні аж чотири тижні. А наші перебували в нестерпних умовах від пів року. Це середній строк. Ми їм зразу цигарки, кекси, воду. У мене в машині було 13 звільнених людей. Даю пачку цигарок, вони по дві повні цигарки на кожного беруть і не вірять, що це стільки їм дісталося… Ейфорія від того, що наші вертаються, у мене мінялася розумінням того, що там коїться, коли я бачив як звільнені прямо в машині починали вирізати зі швів штанів записки – кому подзвонити, передати, що живі. Важко за цим навіть спостерігати. Розумієш, наскільки наша сусідня дементна держава відстала і намагається тягнути і нас в це болото. Насправді, вони нас частково і стягнули туди, відкинули технологічно на багато років назад, зруйнували велику кількість міст, які треба відбудовувати. А хто буде туди вертатися? Маріуполя немає. Міст селищного типу скільки вони зруйнували. Та сама Яцківка – там вони все знищили. "Відбудуємо"… Клас. Але хто туди вернеться? Знаючи історію, знаючи, скільки вбивств в цих містах відбулося...

"Я РАДИКАЛІЗУВАВСЯ – ЦЕ ФАКТ. ДЛЯ МЕНЕ РОСІЯНИ – ВОРОГИ"

Рік тому я ще спілкувався з одним тенісистом, який начебто хотів щось донести, щось змінити. На жаль, ми не знайшли порозуміння, бо я маю свою позицію, а він не хотів радикально ставитися до війни. Ми спілкувалися лише через те, що він був першим, хто 24 лютого після свого матчу в Дубаї, на пресконференції почав розповідати, що не важливо казати про гру, а треба говорити про те, що коїться і що треба це припинити. Звісно він в росії підтримки не отримав, а лише наганяйчика. Була ще певна кількість росіян у Дубаї, які після своїх матчів промовчали. Нуль. Все ок. Життя іде далі. Це Хачанов Карен, це Карацев Аслан. Шаповалов навіть, здається, народився в Україні. Він грає за Канаду. На той час слова "Ні війні" ще були певним меседжем, забороненим у росії. Здавалося: якщо росіяни побачать, що вони роблять в Україні, то вийдуть на якісь протести, почнуть тиснути на владу, щоб це припинилося. А ніфіга. Їх все це влаштовує. Вони все це підтримують. Їм все класно. І коли за два тижні я зрозумів, що жодного протесту не буде, що ніхто нічого припиняти не буде, я зрозумів, що позиція "Ні війні" – це не позиція. Якщо ми складемо зброю, нас всіх просто повбивають, загарбають Україну. Тому я став більш радикальним. Сказав: це не функціонує. Якщо ти хочеш допомогти, то треба сказати: росія має припинити своє вторгнення в Україну. І тільки так. Він відмежувався. Як 99 відсотків всіх спортсменів: "Ми поза політикою". А що тут політичного? Якщо ти вбиваєш – це нормально? Якщо ти вторгаєшся або хочеш загарбати сусідню країну, це нормально або ненормально? Жодної політики тут немає. Це або правильно або неправильно. Якщо ти не можеш зрозуміти, що правильно, тоді, може, тобі не потрібно жити в нормальному суспільстві? Ми з ним ще спілкувалися під час Уїмблдону. І він намагався щось вигадати: "А якщо ми будемо грати мікс у парі з українцем?" – "Ти нормальний? Ти хочеш, щоб того спортсмена в Україні покришили?" Ти за два дні до повномасштабного вторгнення виграв з українцем змагання у Марселі. Для Дениса Молчанова це був перший титул. І шо? Через два дні ви вторглися в Україну. Меседж має бути простим.

Я радикалізувався. Це факт. Для мене росіяни – вороги. Притому і на території України, і за кордоном, в Європі, де завгодно – це ворог, якого треба бити, і світові показувати, щоб він бачив, що росіянам ніде нема місця.

Я людина, яка великий проміжок свого часу прожила за кордоном і планувала повернутися в Україну. Але не вийшло. Родина не встигла переїхати. Я спілкуюся і знаю, що з початку війни не було жодного протесту росіян, які живуть за кордоном, перед своїм посольством. Жодного! Кажуть, щось там у Лондоні наче було… Та ніфіга. Там більш як половина протестувальників були українцями. Централізованого протесту, який би робили росіяни або люди подвійного громадянства, не було. Хоча їм боятися нема чого. Публічні фігури не хочуть іти на протест, бо їм може щось прилетіти, чи їхнім родинам. Але ж не виходять і люди, яких ніхто не знає. Чому? Тому що вони все це підтримують. Для них Україна – це частина росії. І не тільки Україна. Вони б хтіли і далі піти. Ми це знаємо. Тому розказувати, що десь є хороші руські... Хороші руські на території України – це мертві руські. Або ті, хто зі зброєю в руках вбивають росіян.

Є певна кількість людей, яким соромно, які засуджують війну, які б хотіли її зупинити. Але їхній відсоток настільки маленький, що якщо ми будемо говорити, що вони є, величезна кількість отих нейтрально позитивно налаштованих на вбивство українців під цю межу також зайдуть і будуть говорити: "Ми теж хороші. Ми проти цього". Ні. Вони мають понести колективну відповідальність за те, що вони зробили і що роблять. Я не можу росіянам за кордоном казати: ви інші. Це ваша держава, ви його обрали. Ви такі самі. Те, що ви не вбиваєте, не значить, що ви це не робите морально. І вам немає місця в цивілізованому світі, якщо ви підтримуєте цю війну.

"ЯКБИ ХОЧ НА ПІВ РОКУ РАНІШЕ НАМ ДАЛИ ТАНКИ І СИСТЕМИ ПВО, ЯКУ КІЛЬКІСТЬ ЖИТТІВ МОЖНА БУЛО Б ВРЯТУВАТИ – ЦЕ Ж НЕ ПОРАХУВАТИ"

Звісно, Європа і світ втомилися. Є велика кількість людей, які постійно думають про війну, бачать те, що відбувається, емоційно включені в це. Хочуть, щоб це закінчилося і закінчилося позитивно для України.

Коли я прилетів у Будапешт з Дубая, то розпакував дітей, а машину запакував шоломами, розгрузками, плитоносками, – все це мені накидали знайомі. На кордоні було мінус 8. Холодно. Із словацької сторони стояла купа поліції і цивільних людей, не Червоний Хрест, а звичайні люди з ковдрами і чаєм вивозили наших біженців. Прості люди на кордоні намагалися допомогти. З нашої сторони сотні дітей, жінок стояли біля шлагбауму. Черга була в 30 кілометрів по три машини в ряд. Жах.

Для мене в першу чергу тоді проявилися люди, які хотіли допомогти, донатили. Влада в цей час придивлялася: а що, якщо Україна впаде, тоді домовимося з руськими, вони ж далі не підуть. Така була стадія. Потім, коли всі побачили, що ми чинимо опір, що так просто росіяни не пройдуть, побачили, що вони роблять, не просто захоплюють територію, а вбивають, мародерять, руйнують, то почали чимось допомагати. Але тим, що в нас вже було. Боялися, щоб їхня техніка і зброя не потрапила до росії. Спочатку ішла така політична гра.

Коли вже населення віддало все, що могло, прийняли родини, і вже виснажилися, влада включилася в цей процес. "Якщо ми не підтримаємо Україну, росіяни прийдуть на наш кордон. І нападуть на нас. Це нам не треба. Хай воно краще там закінчиться", – така була основна думка. І тепер єдиний наратив, який вони самі просувають: "Дивіться, ми даємо гроші, зброю, але у нас ніхто не вмирає. Українці вмирають за те, щоб того не було тут". По факту так і є. Але якби ж то вони раніше все це дали. Хоча б на пів року. Танки і системи ПВО. Яку кількість життів можна було б врятувати – це ж не порахувати.

Зараз я вже відчуваю певний сюрреалізм, приїжджаючи в Київ. Тут вже все, війни немає, у людей все класно. Коли з’явилося ще й світло, його перестали відключати, Київ знову став довоєнним містом.

Я розумію, що військові воюють за те, щоб люди жили нормально… Але ж нормально – це хоча б з думкою про те, що кожного дня іде війна. Що кожного дня гинуть наші хлопці. Людина, яка була тут, яку до зброї ще не викликали, яка ще не отримала повістку, має працювати, щоб підтримувати економіку, мати їжу, донатити на ЗСУ, але при цьому ще й готуватися фізично, морально, стрілецькі. Є маса курсів для цього.

Кожен хоче зараз бути снайпером або оператором дрона. Всі хочуть бути трошки віддалені від лінії зіткнення. Але без піхоти ми цю війну не виграємо. Повертати міста треба фізично, заходити в них, знати, як це робити. Треба до цього готуватися. А коли ти сидиш в столиці "на льогкому" і думаєш, що якщо знову вони сюди прийдуть, ти сядеш в машину і поїдеш, – молодець. Якщо ти вважаєш, що кидаєш сто гривень на день – це також класно, не питання – але це не твій максимум. На війні люди видають свій максимум, віддають життя, щоб ти міг працювати.

2022 рік був класним по урожаю винограду. Це для нас дуже символічно. Винний проєкт націлений на Україну. За кордон ми вивозили маленьку частину, щоб показати, що Україна виготовляє. Звісно, ми втратили багато кадрів. На Закарпатті багато людей мали подвійне громадянство. І всі, у кого воно було, спочатку виїхали. Потім почали знову по класиці ходити туди сюди, але прикордонники їм сказали: "Обирайте. Ходити так, як раніше, у вас не вийде. По базі бачимо, що ви маєте два паспорти. Будемо стопити". Всі залишилися там. Ми з агрономом ухвалили рішення, що 2022 рік зробимо точно, якщо буде врожай. Я завдання роздав і поїхав. Насправді розуміння, що буде далі, не мав, бо в країні ще й сухий закон оголосили. Ми зі складу вивезли ящиків 70 вина. В Стоянку на склад стався приліт – там згоріло три тисячі пляшок вина. Не тільки мого. І от сухий закон, а у мене є 70 ящиків алкоголю! Я міняв вино на бронежилети, каски. Ці 70 ящиків розлетілися швидко. Бо було багато знайомих, яким треба було зняти стрес. А потім з’явилися прикольні естонці. Я у квітні виїжджав туди, бо троє естонців завалили мінівен гуманітаркою і приїхали забрати моє вино, але не змогли це зробити. Були складнощі з вивезенням. Тоді ще й жодна компанія не дозволяла своєму транспорту заїжджати в Україну. Контейнери завозити не можна було. Гроші також не можна було вивезти – хаос був страшений. Потім Японія забрала дуже багато українських вин. Хотіли якимось чином допомогти – і купили українські продукти. До нас почали звертатися винні дистриб’ютори. Британія, Німеччина, Скандинавські країни. Таким чином ми вигребли. Коли нарешті дозволили продаж, стало трошки легше. Якби не було експорту, ми б не вистояли. Зробили б 2022 рік – і далі не було б можливості працювати.

На війні все просто. Або ти зробив свою справу і вернувся. Або зробив і не повернувся. Або не встиг зробити. Ця простота, чорно-білі кольори, відсутність граней, ліній, – так легше.

Для мене гроші ніколи не були стимулом. І, мабуть, це погано. Я не розумію, як під час війни можна знаходити можливості заробляти гроші на армії чи закупівлях…

Якось на пошті на Донбасі мене впізнали. Прийшло спорядження. Забираю. Диктую номер телефона, посвідчення водія. О, каже співробітник пошти, Сергію Едуардовичу, вибачайте, не впізнав. "А ви мали? Ви всіх знаєте?" – здивувався я. Посміявся і пішов.

До початку повномасштабного наступу у мене був план. Ми з колишньою дружиною планували приїхати жити в Україну. Почалася Революція Гідності. У неї батьки в Будапешті – переїхали з росії. Тому ми вирішили пожити там. Минулого року планувалося, що у вересні діти підуть у Києві у школу, тому що всі мої проєкти були в Україні. Мав запуститися потужний спортивний проєкт. І я розумів, що не буде можливості їздити туди-назад. Знову не вийшло. А тепер…

Найбільше весь цей час мені не вистачає дітей. Ці короткі виїзди до них… А ще не вистачає позитивних новин. Підіймається настрій, коли бачу, як діти чи громадяни щось роблять задля країни, як намагаються допомогти. Але хочеться більше позитиву.

На фото: Власниця морозива "Умка" на початку квітня минулого року подзвонила Сергію, запропонувала забрати 50 кілограмів з магазину і роздати дітям. Між нарядами чоловік з побратимами завезли морозиво на київський вокзал. Воно розлетілося миттєво. Діти були щасливі

Недооцінювати росіян, звісно, не треба. Ми бачимо це в Бахмуті. Вони вивели "вагнерівців", завели десантно-штурмові війська. Дані по загиблим дають змогу розуміти, що ми більш підготовані, більш відповідально ставимося до своїх життів, життів своїх солдатів. А вони як були совковою державою, так нею і залишилися. Вони мають маленький спецпідрозділ, який виконує завдання, але, як показує історія, що в Чечні, що тут, вони не вміють воювати. Вони вміють закидати трупами, ракетами, снарядами. Це все, що вміють. Якщо б у нас була рівноцінна армія, їх би вже не було, ми б стерли їх з лиця землі. Якби у нас було технічно стільки ж засобів, у них не було б шансів. Ми талановитіші, швидше адаптуємося до ситуації, яка постійно змінюється, і готові працювати. Вони – ні. Вони діють за шаблонами.

Відеоверсію розмови можна подивитися за посиланням:

https://www.youtube.com/watch?v=ZP6STFQZCcE&t=444s