Тернистий шлях до ЄС: краще разом чи поодинці?

Рівно 20 років тому, 16 квітня 2003 року, згідно з Афінським договором, Мальта, Кіпр, Словенія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина і Угорщина стали членами Європейського Союзу. Угода набрала чинності 1 травня 2004 року. З цієї нагоди варто пригадати кейси євроінтеграції найближчих до нас країн.

23 червня 2022 року на саміті ЄС відбулася історична подія - Україна разом із Молдовою отримала статус країни-кандидата на членство в Європейському Союзі. Насправді, це великий бонус від країн ЄС, які підтримують цивілізаційний вибір Молдови та України. З іншої сторони, це великий виклик для нас, бо нам треба показати, що ми теж готові до інтеграції.

Проте, як показує досвід інших країн (в тому числі країн колишнього соціалістичного табору), швидке кандидатство на членство не означає обов’язково швидке прийняття в члени. Наданий статус - це скоріше довіра, яку нам ще треба виправдати діями.

В той самий день, 23 червня 2022 року, крім України та Молдови, які отримали статус кандидата, Грузія почула про готовність ЄС надати їй цей статус за умови виконання відповідних вимог.

З моменту заснування ЄС у 1952 році це вже восьме потенційне його розширення. В цій хвилі розширення статус кандидата також отримали країни Західних Балкан. Найбільше країн було прийнято до ЄС під час шостого розширення у 2004 році. Тоді до ЄС увійшли Кіпр, Естонія, Литва, Латвія, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія, а за три роки і Болгарія з Румунією. Таким чином, вже до 2007 року всі пострадянські східноєвропейські країни стали членами ЄС. Більшість з них отримали статус кандидата в 1994-1995 роках, а шлях до повної інтеграції зайняв близько 10 років. Задля пришвидшення процесу інтеграції деякі країни Східної Європи віддавали перевагу об’єднанню в групи. Крім ефективного реформування країн, це надало можливість адвокатувати свої інтереси перед ЄС. Інші ж країни навпаки торували свій шлях самостійно.

Тож, постає питання, чи варто Україні об’єднуватися з іншими країнами для того, щоб долати євроінтеграційний шлях разом, чи краще робити це самостійно?

Вишеградська група (V4), країни Балтії, Болгарія та Румунія. Разом чи окремо?

V4 є ініціативою центральноєвропейських країн (Чехії, Польщі, Угорщини та Словаччини), створеною у 1991 році у м. Вишеград (Угорщина) з метою інтеграції до євроатлантичних структур. Крім євроінтеграційної мети, четвірку країн об’єднувала спільність цілей закордонної політики та історичного досвіду, географічна близькість, а також тісні економічні зв’язки.

На той час V4 боролася з наслідками тоталітарної комуністичної політики. Ситуація досить чітко нагадувала сьогоднішні реалії України, Молдови та Грузії в їхній боротьбі з залишками російського впливу.

Робота над спільними поглядами щодо вступу покращила переговорні позиції з Європейським Союзом та допомогла захистити регіональні інтереси у питаннях міграції, безпеки кордонів, захисту сільського господарства. За рахунок використання спільних ресурсів, наприклад, в сфері енергетичної безпеки, країни V4 змогли досягти більшого в процесі виконання вимог ЄС. Країни Балтії (Литва, Латвія, Естонія), хоча і проходили свій євроінтеграційний шлях без створення об’єднуючого союзу для захисту спільних інтересів, здійснювали постійну координацію між собою з усіх питань євроінтеграції. Досягнувши успіхів, вони були прийняті в ЄС разом з центральноєвропейськими державами, які створювали Вишеградську четвірку.

Болгарія та Румунія навпаки обрали свій шлях неприєднання до будь-яких регіональних утворень. Як результат, в переговорному процесі з ЄС країни втратили багато позицій у захисті власної економіки, сільського господарства та енергонезалежності. Також процес боротьби з корупцією та становлення верховенства права в цих країнах забрав набагато більше часу, ніж в країнах Центральної Європи. Болгарія і Румунія, розпочавши процес вступу до ЄС майже одночасно з іншими постсоціалістичними країнами, отримали статус члена ЄС на три роки пізніше. І з великими застереженнями з боку ЄС.

Західні Балкани. Хто попереду?

Шлях балканських країн до ЄС розпочався в 2000-х роках та триває досі. Ця група країн, як і країни Вишеградської четвірки, надала перевагу співпраці в процесі інтеграції до Євросоюзу. Вони підписали у 2018 році Декларацію про Західні Балкани. Економіки балканських країн є взаємоповʼязаними, тобто, вони покладаються одна на одну в питаннях інвестицій та торгівлі. Однією з вимог ЄС є добросусідські відносини у Західних Балканах та схильність до регіональної співпраці. Незважаючи на те, що країни створили об’єднання, імплементаційні успіхи реформування все ж були різними. Наприклад, Хорватія швидше за всіх виконувала вимоги, і, як результат, вже в 2013 році стала членом ЄС. Цікаво, що саме ця країна стала останньою, якій не знадобилось проходити перевірку до початку переговорного процесу. Після її вступу процедури інституційно ускладнились.

На прикладі Чорногорії та Сербії бачимо, що країни після отримання статусу кандидата в певний момент почали симулювати реформи. Це загальмувало процес подальших змін та самої інтеграції.

Інша проблема полягала в питаннях відсутності забезпечення верховенства права. Це фактично заблокувало весь переговорний процес Чорногорії. Якщо б уряд відразу займався реформаторською діяльністю для усунення цієї проблеми, Чорногорія могла вже зараз бути членом ЄС.

З досвіду інтеграції країн Західних Балкан, Україна має винести такі уроки: кожна нова помилка = новий критерій відбору, важливими є як політична воля, так і виконання технічної частини імплементації реформ, потрібно направляти більше сил на вирішення блоку питань, з якого розпочинається і завершується переговорний процес.

Трикутник "Україна - Молдова - Грузія". Тягар чи перемога?

У 2009 році ЄС започаткував ініціативу "Східне партнерство", що націлена на істотне підвищення рівня відносин із шістьма східними сусідами (Україна, Білорусь, Молдова, Грузія, Азербайджан, Вірменія). "Східне партнерство" відкриває можливості для поступової політичної асоціації та глибокої економічної інтеграції країн із Європейським Союзом. Проте, зважаючи на те, що Білорусь і Азербайджан не ставлять за мету європейську інтеграцію, а Вірменія до недавнього часу не мала чітко сформульованої євроінтеграційної мети, більш інтенсивні євроінтеграційні процеси проходили саме в трикутнику Україна-Молдова-Грузія. Так, в травні 2021 року міністри закордонних справ України, Молдови та Грузії підписали меморандум щодо створення "Асоційованого Тріо" задля посиленого співробітництва з питань європейської інтеграції.

Розвиваючи здобутки в рамках "Східного партнерства", наслідуючи досвід балтійських країн та центральноєвропейських країн, 6 грудня 2022 року Україна та Молдова створили спільну двосторонню робочу групу для координації руху обох країн до ЄС. Як бачимо, регіональне співробітництво почало активно працювати. Грузія також не відкидає можливості партнерства. Постає логічне питання: чи виграє Україна від створення "Асоційованого Тріо"?

Важливими чинниками інтеграції є добросусідські відносини, синхронна імплементація реформ країнами-сусідами, активний розвиток торгівлі між країнами. Так, неналежна імплементація реформ, наприклад, Україною, впливатиме на перспективи вступу Молдови і навпаки.

Інша ситуація з Грузією. Наявність проросійського уряду, згортання демократичних реформ та збільшення товарообігу з РФ призвели до того, що країна не отримала статус кандидата на вступ до ЄС. Україна та Молдова не можуть очікувати на Грузію та мають продовжувати свій шлях. Проте, зважаючи на євроінтеграційні прагнення грузинського народу, Україні важливо підтримувати сусідню країну на шляху до європейського майбутнього.

Вочевидь, враховуючи досвід Вишеградської групи, балтійських та балканських країн, Україні буде вигідно співпрацювати з Молдовою та Грузією для виконання вимог щодо вступу.

Звичайно, наразі вірогідність вступу до ЄС України є більшою, тому ніхто не виключає можливості, що Україна стане своєрідною Хорватією тільки на сході Європи в "Асоційованому Тріо". В майбутньому Україна зможе підвищити свій статус до регіонального лідера.

Не менш важливим є пошук так званої країни-адвоката, що буде лобіювати інтереси вищезазначених країн в Європейському Союзі. До прикладу, Німеччина займалась адвокацією питань для Польщі, Франція - для Румунії. Таким адвокатом для України може стати Польща, а для Молдови - Румунія. Одночасно Грузія має докладати більше зусиль для пошуку лобістів її інтересів.

Довгий шлях краще долати через невеликі переможні кроки?

Європейській Раді було б доречним зробити дорожню карту більш послідовною, тобто великі етапи розділити на менші кроки. Тоді у країн збільшиться мотивація рухатись далі після кожного виконаного етапу. Суспільство буде бачити, що їхні старання оцінюються за заслугами, а європейські лідери збільшать кредит довіри до себе та інституцій. Розширення ЄС стане більш реальним за зміни структури прийняття рішення про вступ тієї чи іншої країни в союз. Голосування більшості значно полегшить створену ситуацію.

В контексті цього згадаю і співголову ЄВРОНЕСТ, одного з найбільших друзів України, литовцем Андрюса Кубілюса. На останній зустрічі литовський політик заявив про намір сприяти якнайшвидшій інтеграції. План Кубілюса передбачає завершення процесу української інтеграції до ЄС до 2029 року. За умов спільного руху цілком реально, що в кінці десятиліття в України та Молдови вже буде право голосу на виборах до Європарламенту.