Чи варто ставити український ультиматум НАТО?

Як пам’ятаємо, на минулому тижні генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг після візиту до Києва повідомив, що президент України Володимир Зеленський прийняв його запрошення відвідати майбутній саміт альянсу в липні.

Після чого публічна та неформальна активність на українському треку до НАТО помітно пожвавилась. З’явилася інтрига щодо нової політичної декларації по членству України, або, принаймні, фіксації того, що ми можемо стати членом без зловісного ПДЧ.

Вільнюська розв’язка вийшла на фінішну пряму, так би мовити.

Втім, 24 квітня віцепрем'єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольга Стефанішина заявила, що президент України Володимир Зеленський поки що остаточно не підтверджував участь у майбутньому саміті НАТО у Вільнюсі в липні.

А вже на наступний день вийшла стаття Дмитра Кулеби у Foreign Affairs яка, на тлі суперечливих меседжей Столтенберга та Стефанішиної про приїзд до Вільнюсу президента України, виглядає майже «неприкритим ультиматумом».

«На майбутньому саміті альянсу у Вільнюсі члени НАТО мають направити Росії письмовий сигнал про те, що гра закінчена: Україна є частиною Заходу, вона стоїть на порозі НАТО і незабаром увійде у двері. Щоб уникнути непорозумінь, ми в Україні говоримо не про негайне членство на Вільнюському саміті, а про те, що союзники по НАТО роблять історичний крок до прийняття країни», – написав міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба у своїй статті.

За його словами, план дій щодо членства (ПДЧ) Україні вже не потрібен – досвід Фінляндії та Швеції показав, що в цих програмах немає потреби.

«Натомість НАТО слід ухвалити політичне рішення щодо пропозиції графіку вступу України або на саміті у Вільнюсі, або до кінця 2023 року», – заявив міністр, наголосивши, що членство України в Альянсі залежатиме від ситуації з безпекою, але цей процес має розпочатися без зволікання.

Читати це все можна так: "або графік вступу, або нам у Вільнюсі робити нічого"...

                                                                   ***

Як наслідок в заручниках - остання місія Столтенберга до Києва, репутація самого НАТО як дієздатної структури з управління кризами і здатність Альянсу до «перетравлювання» нестандартних кейсів а-ля греко-турецька пара (1952), Західна Німеччина (1955) чи досвід шведо-фінського марафону (2022).

Минулорічний меморандум (Туреччина-Швеція-Фінляндія) як прецедент, дає надію на «бюрократичний креатив» і політичний компроміс щодо багаторічних прагнень Києва, але його не було б досягнуто за умови що лідери Швеції та Фінляндії самоізолювались би від участі в Мадридському саміті на знак протесту проти «поганої» Анкари)))

Столтенберг не наш посол і за нашу делегацію на саміті не відпрацює. Граємо з вогнем і, можливо, не «у свою гру».