Разюча різниця між любов’ю і жалістю

Навіяло після телефонної розмови з Юрієм Гаврилечко. Вирішив покопатися у такому, на перший погляд нескладному питанні: українці люблять себе чи жаліють? Але ж, це тільки на перший погляд, воно просте, бо насправді від нашого відношення до себе на пряму залежить якість нашого життя. З того, що бачу, скажу зі стовідсотковою вірогідністю: критична частина населення думає, що любить, а насправді знаходиться у стані жалісного відношення до себе.

Що таке любов до себе? Це гідність, прагнення до волі, готовність до рішучих дій, якщо хтось порушує твої права і свободи. Любов – це непорушне знання того, що саме ти маєш обирати, яким буде твоє життя. Це готовність наполегливо працювати, ризикувати заради своїх принципів і ідеалів. Це повага до старших за віком, вірність традиціям і бажання змінювати себе на найкращу версію себе. Любов до себе – це покращення світу і відповідальність за цей світ.

Що таке жалість до себе? Це деградація, що є наслідком страху перед життям. Лінощі, ревнощі та нездатність самостійно приймати рішення. Жалість – це готовність передати права на управління собою будь-кому аби не ускладнювати життя. Це небажання мислити, чекаючи на прості рішення, небажання використовувати свій розум, замінюючи його телевізором. Люди, які себе жаліють ніколи не беруть відповідальність за себе і тим більш за країну. Їм постійно погано і завжди хтось винен у їх негараздах, а головне вони цілодобово чекають того, хто їх врятує. Ті, хто жаліє себе легко піддаються маніпуляціям, з боку аморальних політиків, бо для них поганий мир завжди краще боротьби за право бути Людиною.

Трагедія у тому, що їх, жалісних, набагато більше ніж тих, хто себе любить. Тому, саме від перших кожні п’ять років залежить хто буде у владі: моральні уроди, які грабують країну десятиріччями чи моральні політики, які здатні зробити її успішною. Результат разючий - країною всі роки правлять моральні уроди. Тепер, зрозуміло, чому ми з легкістю передаємо Майдани у руки шарлатанів та маємо суддів, що беруть хабарі мільйонами доларів, давлять українців машинами і міністра яйцепродавця, який глумиться над армією.

Коли ж, одиниці, що відносяться до тих, хто себе любить вимагає від правлячого класу справедливості й життя по закону, ті що себе жаліють починають репетувати про: «Не на часі». Бо, так сказали у марафоні. ...Це правда нашого життя, хай і гірка на смак.

Дивна історія. Українці сотні років не можуть сплигнути з кола жалості до себе. А головне, що всі ці століття більшість нічого не робить, щоб зупинити це коло. Якийсь злий рок. Хто з цим не згоден почитайте Т.Г. Шевченко:

                                        А що, брати, проспали волю?
                                        Вже ваше жито інші жнуть .
                                        А ви чекаєте, що долю пани вам в хату принесуть.
                                        Пан м'ягко стелить - твердо спати.
                                        Лукаво грає на словах.
                                        Собі збудує він палати, а ви – у найми по світах ...

Таке враження, що Тарас Григорович є поетом сучасності, оскільки його слова про нас і наші часи. В ставленні до себе у багатьох українців нічого не змінилося, вони так же вперто  себе жаліють, замість того, щоб любити. Мабуть, тому ми продовжуємо плестись десь у хвості європейських держав, співаючи, якщо не сумні пісні, то такі маразматичні на кшталт: «Купила мама коника…».

…Пропоную, кожному прямо зараз подивитись у дзеркало, сказавши: «Я себе люблю» і при цьому обов’язково прочитати другий абзац цього тексту. Особисто я вже це зробив))