ВЛК та лікування в зоні ООС

Я батько мобілізованого солдата, який проходить службу у військовій частині А1126 старшим навідником. Кричати на весь світ про несправедливість мене змушує відчай та безвихідь. Мій син Ковалевський Олександр Геннадійович, 1985 р. н. має вроджене захворювання ніг, артроз та артрит. Але коли його мобілізували, він пішов до війська без вагань. Бо як же інакше – війна. Ми, батьки, також сподівалися, що наша армія, хай слабка і технічно недосконала, але це вже не та совєцька армія, котру свого часу застав я. Тим більше, під час війни кожен має щось робити для перемоги – і цілком здорові, і не зовсім. А він у нас не дурний, і руки ростуть звідки треба, з будь-якою технікою на "ти" – від трактора до комп’ютера. Тож без діла не буде.

Та коли сина взяли в штурмові війська, ми захвилювались: який з нього штурмовик з хворими ногами. Від будь-якого навантаження в нього опухають коліна, періодично в суглобах збирається рідина й доводиться її відкачувати. Втім, ВЛК визнала його цілком здоровим. Тож наші сподівання щодо армії натівського зразка почали потроху танути.

В учбовому центрі не всіх новобранців навіть спромоглися взути, і пробігали хлопці зимовий місяць у кросівках. Відповідно простуда, температура до сорока і цілковите ігнорування як збоку медчастини, так і командування. Добре, "учебка", що з них взяти (знову наївні сподівання), це ж не стройова частина. Їм аби вишкіл закінчити зі стовідсотковими показниками, а відтак, хоч трава не рости. Тож треба перетерпіти.

Озвучувати яким чином син отримав підряд дві контузії, думаю, не варто. Важливий сам процес так званого лікування. Тож хронологія подій наступна. Відлежавши (саме відлежавши) у лікарні два тижні, сина одразу ж відправили на "нуль". Ні обстеження, ні ВЛК – нічогісінько! В санчастині безпорадно розводили руками: тебе ж пролікували. І лише коли він втратив свідомість на шикуванні, його направили на дообстеження. Втім, це виявилося зайвим. Невропатолог, не сходячи з місця, визначив банальну втому і порадив з тиждень відпочити. І тільки. Та стан сина не покращувався, і психіатр призначила антидепресанти й направила в госпіталь. Однак там йому в повторному лікуванні відмовили, знову давши на тиждень звільнення. А відтак без будь-якого обстеження в зону ООС. Мало того, виявилося, що ніякої контузії у нього нібито й не було, бо жодних записів про це немає. "Звідки у тебе ці болячки, – дивувалися в частині, – яка контузія?" А те що в лікарні лежав, так то просто так, відпочивав після бойового виїзду. Контузія – це коли тебе евакуюють, пояснювала медик, а коли ти спромігся самотужки добратися до медчастини, то то вже не контузія, то так собі…

У ВЛК синові було вчергове відмовлено. Тож він, допоки чекав на відправку, за порадою більш досвідчених хлопців, став лікуватися самотужки: зробив УЗІ серця, на підставі чого медик частини змушена була направили його до терапевта. Однак та без зайвої мороки заявила що у нього банальна простуда і прописала антибіотики. Тоді син зробив УЗІ судин голови і через 6 днів знов з’явився на прийом до терапевта. Аби одкараскатися від надоїдливого пацієнта та направила його до судинного хірурга, який перенаправив до нейрохірурга, оскільки це, бачте, не його профіль(?!) Нейрохірург у свою чергу направив на МРТ голови, яке показало наявність кісти і одиночного вогнища в тім’яній частині післятравматичного або ж судинного характеру. Втім, нейрохірург заявив, що кіста не є патологією, а запалення він банально проігнорував. А раз нейрохірург не вбачає жодних відхилень від норми, то терапевт з чистою совістю прописала кроворозріджувальні пігулки. І все!

Але головні болі не минали, боліло в грудях, нирки, нудота, запаморочення, проблеми з пам’яттю. Він вчергове втратив свідомість. Тоді син звернувся у звичайну міську лікарню, це ж бо не заборонено. Кардіолог з міської лікарні не приховувала, що призначати будь-яке лікування, а тим більше госпіталізувати військових їм категорично заборонено. Потрібне направлення від лікаря медчастини. Син пояснив, що в частині у нього жодного захворювання не бачать і, звісно ж, ні про яке направлення мови бути не може. Тож кардіолог, єдине що могла зробити, направила його в кардіоцентр для консультації. Вона ж, на підставі УЗІ, вбачає у нього порок серця, тахікардію і гіпертонію, а по УЗІ голови визнала звуження судин на, майже, 30 %, що загрожує інсультом та інфарктом.

В інституті ім. Мечникова професор діагностував йому забій головного мозку (не струс, а саме забій). І всі проблеми – то наслідки не пролікованої вчасно травми. Потрібне повне обстеження і лікування. Тільки й того. Але це всього лише рекомендації, бо, знов-таки, без направлення від військової медчастини лікарня нічого вдіяти не може.

Тоді ж син звернувся до травматолога, бо біготня по медзакладах далася взнаки: коліна опухли так, що присісти вже не міг. Той дав звільнення на 10 днів і направлення на ВЛК (нарешті-таки!).

Коли в медчастині ознайомилися з усіма тими висновками, напраленнями й рекомендаціями, то одразу ж заборонили йому виїзд до міста. Досить, сказали, ходити по бабках "вєдуньях", ніякого кардіоцентру, ніякого обстеження – збирайся на передову! "Та ж травматолог призначив ВЛК!.." "От і добре. Там і ВЛК пройдеш. Ти ж так його домагався". "Але ж там жодної лікарні!.." "Нічого не знаємо. Тепер усе там – і лікування, і ВЛК за один день – усе там. А те що тиск 140/100, так то нормально".

Син намагався довести, що зараз головна проблема не з ногами, а з головою і добре було би спершу пролікуватися, а тоді вже й ВЛК. Проте медики стояли на своєму: ти вже й так тут засидівся, досить лікуватись, час воювати!

Лікування в зоні ООС, це що – марення? Виявляється ні. Це наші керманичі новий закон про створення ВЛК на базі цивільних медзакладів пристосували під свої потреби. І дарма, що там немає інфраструктури, відсутні фахівці, зате комісію, дійсно, організовують за один день. І що цікаво, практично всіх та комісія визнає абсолютно здоровими. Це тут вони місяцями добивалися правди і паралельно підліковувалися – власним коштом, напівлегально "зализували" рани, а там одномоментно виздоровіли. І тепер навіть списані під чисту нарівні з усіма справно несуть службу в очікуванні вирішення своєї долі, бо будь-яка непокора в зоні ООС жорстоко карається аж до кримінальної відповідальності. Тому й гонять туди усіх підряд, бо звідти ти уже нікуди не дінешся, і вдіяти нічого не зможеш. Там ніхто тебе не почує.

То що це, як не кріпосне право? Так нехай тоді ВР у черговому законі шпіцрутени прямо так і пропише. Хіба українці пішли на війну не заради того, аби бути вільними? Чому ж тоді вони у повній залежності від самодурства чинуш у погонах, котрі знущаються над ними, як можуть. Хіба наші діти кріпаки?!

Звісно, я переживаю насамперед за сина, але біда в тому, що ставлення таке не лише до нього. Люди місяцями долають штучно створені перепони аби пролікуватися чи пройти ВЛК. А коли нагрянула перевірка, солдат швиденько спровадило до лісу, подалі від очей перевіряльників. Перевіряльники в ліс, а керівництво в/ч найбільш проблемних хворих навпаки – знову в частину, тільки тепер уже не в казарми, а до вкритого пліснявою підвалу, який кишить мишами, клопами та іншою нечистю. Тут і хворі, й контужені, і ті, хто після поранення потребує реабілітації.

Один з військових помер у підвалі від серцевого нападу, ніхто й не бачив. І це в частині, поряд з військовим госпіталем. І жодної відповідальності. Він, заявляє керівництво частини, "косив" від служби, болячки собі придумував. Інший, контужений, упав і зламав руку, так його ще й звинувачують у тому, що то він навмисно, аби тільки не служити.

Щось не те сказав, одразу ж самовільне залишення частини. Людина доказує, що того дня в караулі стояв, яке СЗЧ? Однак ніхто на те не зважає, не подобається – скаржся куди хочеш. А поза штат так ще скоріше. Особливо обмежено придатних знімають із забезпечення і змушують місяцями чекати переводу. І це коли людина сама знайшла, куди їй можна перевестися. А якщо ні, тоді як? Живи на 500 гривень як сам знаєш, оскільки в частині навіть їдальні немає. А в багатьох сім’ї, діти.

"Чому це, є у нас їдальня, – з іронічною посмішкою запевняють "батьки-командира", – у лісі, там десь". "Але де саме?" "Їсти захочеш, знайдеш". "Та ж це далеко, не набігаєшся кожного разу за кілька кілометрів. А я після поранення (чи в мене хворі ноги)". "То вже твої проблеми".

І на рапорти жодної реакції.

Чи це не верх цинізму.

Соромно й непатріотично писати подібні речі про власну армію, та ще й під час війни, але ж і мовчати не сила. Бо такі-о "захисники" відкрито нищать нашу віру в справедливість. Може, хоч поголос змінить щось у ставленні військових чинуш до наших дітей, котрі пішли захищати країну од ворога, а наразі самі потребують захисту уже від наших, вітчизняних кріпосників, котрі саботують лікування хлопців. Чи це не зрада? Можливо, відповідним органам слід придивитися ближче до цієї проблеми, та й МО не зайве б хоч зрідка реагувати на численні звернення службовців на гарячу лінію МО. Бо вони вже махнули рукою на ту лінію, говорять, що то звичайне окозамилювання, і міністерським чиновникам байдуже до долі військових.