"12", Достоєвський та "культура"

Про що розповідають фільм Сідні Люмета “12 розгніваних чоловіків” (1957 р.) та однойменний ремейк Вільяма Фрідкіна 1997 року? Про те, що судовий процес - складний навіть за нібито очевидних обставин, і встановити істину завжди важко. Про те, що суд присяжних - це данина цьому факту, і одна з функцій присяжних - намагатися нівелювати помилку, якщо вона є. Про те, що люди - поліцейські, свідки, прокурори, судді, присяжні - можуть помилятися, бо вони - люди. Про те, що справедливість важливіша за власні переконання чи симпатії. Про те, що не завжди можна домогтися справедливості, втім це не означає, що за неї не потрібно боротися, тим більше, якщо є така можливість. Я міг би продовжувати ще.

Днями я передивився фільм 1997 року, а після - виникла не дуже мудра думка пробігтися з антропологічного інтересу фільмом Міхалкова “12”, бо він теж є певним ремейком картини Люмета. Добре, що ця спроба провалилася доволі швидко, бо дивитися на те, як фашисти (нацисти, рашисти чи ще хтось - то вже історики будуть битися після нас) та наш актор Олексій Горбунов труть за своє життя та паралельно вирішують долю чеченського хлопчика, - сумнівне задоволення. Тому я глянув кілька монологів і зупинився на промові нашого колишнього співвітчизника, а якщо вже чесно - то зрадника - Гармаша. Саме цей монолог мені здається ключовим не стільки для фільму, скільки для чергового усвідомлення очевидних речей.

Персонаж Гармаша розповідає свою історію: його з малим сином кинула дружина, він знайшов іншу жінку і поступово, за її мовчазного напутства, він починає бити власну дитину. За словами персонажа - кулаками і до крові. “Чарівності” цій історії надає інший факт - коли в пари народжується власна дитина і герой Гармаша дає тому затріщину, то дружина ледь не вбиває чоловіка, кинувши в нього праскою. Ви десь побачили каяття? Правильно, бо його ще немає. Але воно буде, бо потім цей чоловік знаходить сина у шафі, коли той, судячи з усього, намагається повіситись. Увесь монолог побудований на “я” розповідача, син - лише фон. “Чудова” історія, дуже в дусі Росії, хоч, будемо справедливі, подібні речі відбуваються в будь-якій країни. 

Проте. Що мене обурило найбільше - зйомка та музичний супровід працюють таким чином, що глядач ПОВИНЕН співчувати батьку, який жорстоко бив свою дитину. І ніхто з персонажів нічого на це не сказав, ні плюнув обличчя, не вдарив. Хоча за сюжетом всі такі руські, сермяжні чоловіки, що визвіряються один на одного за менші причини. Дозволю собі трошки пофантазувати. Якщо б у фільмі Сідні Люмета був персонаж, який би зізнався, що він бив малу дитину - присяжні викликали би поліцію. В фільмі Вільяма Фрідкіна такого персонажа герой Джеймса Гандольфіні бив би, "як індіанці черокі в барабан" (с).  

Втім я розумію, чому у Міхалкова всі мовчать, ба більше - одразу забувають про цей монолог. Бо персонаж здійснив акт каяття (якби жахливо це не звучало). Акт каяття - характерний та надзвичайно важливий для російської культури. 

Ось тут ми приходимо чи повертаємося до того, чому російська культура і Достоєвський зокрема - це злочинна хрінь, якої не має бути у нашому просторі.

Справа не в тому, як і про що писав Достоєвський. Справа в тому - ЩО він сповідав і чому навчив покоління і покоління. Я розумію, що давати оцінку твору одним реченням - це максимально поверхневий підхід, однак зроблю це. “Злочин та кара” - це роман про те, що ти можеш вбити людей, однак каяття врятує тебе як людину. І це - максимально жахлива ідея сама по собі, бо в ній є виправдання злочинця. Нацистам не потрібні були виправдання для їхніх злочинів. Деякі суто технічні пояснення - так, але не більше. А в російській культурі цей мотив - насильства без причини навіть над близькими та “душевные муки” потім - це норма. “Букашку русский мужик пожалеет. Невидимую лесную козявку пожалеет. А собственную жену - по голове оглоблей” (С. Довлатов).

Ми можемо скільки завгодно дивуватися звірствам росіян. Ті з нас, в кого ще на це залишилися сили. Справа в тому, що дивуватися нема чому. Це закономірний результат роботи російської культури. 

P.S.

Є такий канадський письменник Ян Мартель. Найбільше він відомий романом “Життя Пі”. Однак я люблю його роман “Беатріче і Вергілій”, в якому головний герой знайомиться з таксидермістом, який пише абсурдистську п’єсу, а потім виявляється нацистським злочинцем. Наприкінці роману Мартель наводить кілька прикладів “гри”. Я, на жаль, маю лише російський варіант, тож перекладаю з нього особисто.

“Ви - парикмахер.

Працюєте в кімнаті, де повно людей.

Після стрижки їх уводять та вбивають.

І так кожен день, з ранку до вечора.

Приходить нова група, в якій ви бачите дружину та сестру свого близького друга.

Вони вас впізнають, їхні очі сяють радістю.

Ви обіймаєтесь.

Вони питають, що на них очікує.

Що ви відповісте?”