Я потрібен!

День 13 після російського ба-баху-їб@ху під ногою!

З моменту отримання поранення по майбутні дні, я ніколи не ставив, не ставлю і не буду ставити собі питання "Як жити далі?".

Можливо ці п’ять пунктів стануть для когось мотивацією і підтримкою! Тому репост вітається!

Завдяку і дякуючи Богу:

По-перше - група евакуації казала мені, що ногу можна врятувати (брехуни ). Давали надію. Але по факту не було вже, що там врятовувати. Ногу роздробило від половини гомілки до 3-ї частини стегна на дрібні частини конструктора лего. А збирати їх в пакетик разом з землею, розкиданих на велику відстань від мого тіла де впало, не уявлялось можливим. Частина кістки і досі там десь валяється, її бачили.

По-друге - на наступний день після операції, після ночі без сну, на ранок, мені підігнали в лікарні труси, футболку, тапок , знайшли милиці і я ганяв вже як сайгак по коридорах. Присідав на одній нозі. Виходив на вулицю, пив каву і вчився трьома ногами керувати.

По-третє - я вчився бути новим і відчував сили. Сили, які надходили зі сторони, була мега потужна підтримка рідних, друзів, знайомих, знайомих знайомих, людей з вулиці! Особливо вражали абсолютно незнайомі люди. Я з усіма здоровкався і мені відповідали посмішкою.

По-четверте - військові лікарі і реабілітологи знають як зробити мене стоячим. Це тривалий процес, результативність яких залежить від багатьох факторів. Більшість з них формуються в моїй голові. А в голівоньці моїй ой як багато енергії. Звідки вона береться?! Дивись п. 3.

По-п’яте - я не хочу бути лежачим чи сидячим. Це я зараз такий, бо рана ще відкрита і треба її лікувати, пізніше формувати культю, зашивати, загоюватись. Я хочу стояти, ходити (нехай навіть клигаючи), бігати і танцювати!

Я потрібен!

47 ОМБр "Маґура"