DESPUÉS DE LA GUERRA

Кривавий Чорний Лебідь, який з шевроном «Вагнер» майже накрив Москву, поставив українців у передтріумфальне становище, і не дарма. Ми дійсно стикнулися з перспективою швидкого закінчення війни, яке було би неминучим у ситуації розвалу центральної влади в РФ.

Втім, ситуація була стабілізована, хоч і ненадовго. Режим Путіна приречений, і питання його падіння є лише технічним. В цих умовах, і особливо враховуючи наш нещодавний досвід передчуття цього осяяного «після», стикаємося із болісним і відповідальним питанням — а чи було українське суспільство готовим до перемоги?

З 1808 по 1813 цивілізований світ із завмиранням спостерігав за війною на Піренейському півострові. Тоді, конфлікт між Наполеоном і інтересами Іспанії привів до глобальної партизанської війни (народився термін «герілья»), яка унесла життя сотен тисяч людей. Іспанія, якій ця війна принесла славу, возвела в ранг героїв сотень видатних іспанців, дозволила об’єднатися проти спільного ворога, не змогла вивести з результатів конфлікту жодних дівідендів.

Повоєнна Іспанія потонула у внутрішній кризі, і все, за що їй лишалися чиплятися — героїчне минуле наполеонівської епохи. 

Україна має все, чого не мала тоді Іспанія. Талановиту регулярну армію, видатне вище командування, легітимну центральну владу, фінансову і військову підтримку усього світу.

Питання, які визначать готовність суспільства до того, щоби зустріти перемогу — питання повоєнної державної ідеології, визначні реформи адміністративного управління, культурні і релігійні досягнення.

Це задача по плечах тих, хто тримає тил. Тільки працюючи над цими пунктами, ми можемо казати, що готуємося до світу, який очікує нас «після».

Не очікуйте, що уявний колективний «Піночет», яким люблять ілюструвати армію, що «прийде і наведе порядок», вирішить цю проблему за вас.

Зберегти державу — це забезпечити її майбутнє.