500 днів війни

500 днів війни. Якби кому, тим похмурим лютневим ранком, сказали, що війна триватиме пів тисячі днів, чи хтось би повірив? І що ці страшні 500 днів не будуть кінцем війни, а лише ще однією віхою на довгому шляху до нашої Перемоги? 12 500 годин страху, болі, крові, втрат, надій, страждань, волі, звитяги, мужності, перемог… І втоми. Особистої, колективної, національної.

Мова не про тих, хто видригується на танцполі у барах чи на пляжах. І не про тих, хто єдине від чого втомився – лічити гроші, зароблені на чужому горі. Ті, дякувати Богу, існують самі по собі і не мають відношення до Української Нації. Не за народженням, а за правом називати себе Українцем. Незважаючи на те, що більшість з таких «українців» показно хизується знанням Мови та «патріотичним» репетуванням на кожному перехресті – вони лише короста на тілі Нації. І, як будь яка короста, з часом просто відпаде.

Втомилися ті, для кого ця війна – особиста справа честі захистити власну країну, власну долю, власне майбутнє. Будь-де, на передовій чи в тилу. Хто хотів, навіть через «не можу!», знайшов собі місце у справі боротьбі з ворогом. За для перемоги відклав все особисте: плани, перспективи, хвороби, власну біль та розчарування, розуміючи, що без нашої Перемоги не буде нічого. Ні планів, ні перспектив, ні, навіть, хвороб, бо мертві не хворіють…

Ми втомилися, виснажили своє тіло та, навіть, розум, втратами, біллю, напруженням, очікуванням. Дуже вже хотілося українцям вірити у те, що весь світ повністю та адекватно розуміє російську загрозу. І стане поруч з Україною. І він став. Не весь, і не завжди поруч з нами. Чи можливо було витримати ці 500 днів без допомоги тих, хто з нами? Не факт. Та й не перевіриш вже. Але факт, що без допомоги, самотужки, ми не знищимо ворога. Звільнимо території, окуповані ворогом за ці 500 днів, можливо навіть частину окупованого Донбасу. Все… І це не буде такою Перемогою, на яку ми всі розраховуємо, тотальною та остаточною. Кремлівська зараза не з таких, на які можна наліпити зверху пластир і вона сама відпаде і зникне.

Не зникне… Головна мета сучасної росії – реалізація імперських амбіцій. Будь-яке зміщення акцентів та зосередження уваги росіян на внутрішніх проблемах величезної деградуючої країни миттєво призведе до зміни влади та повної федералізації країни. «Центр» вже давно не може, а регіони не хочуть. Росія давно знаходиться у стані готовності до кардинальних змін і повністю відповідають тезі, яку приписують леніну. «Африканські ігрища» російського диктратора не змогли у повній мірі витіснити невдоволення регіонів діями чи бездіяльність федерального центру з повістки дня. Тому кремлю вкрай важливо було значно посилити зовнішні подразники за рахунок початку великої за розміром експансії. Така собі «відволікаюча терапія» за рахунок сотень тисяч власних життів. Жертви зі сторони об’єкту експансії, України, взагалі в розрахунок не йшли і не підуть ніколи.

Російське суспільство, навіть те, яке негативно налаштоване до дій власної влади, загалом позитивно сприймає кремлівську агресію. Спрацьовує захисний механізм, який дозволяє не помічати «власні гівна» і нічого не робити на «своєму подвір’ї», акцентуючи увагу на «чужому». Таке «витиснення» із соціальної свідомості росіян власних негараздів та бід за допомогою зміни акцентів може тривати дуже довго, бо не має ніякої, крім докорінної зміни влади та ситуації в країні, альтернативи. Тому «верхи» змушені будуть продовжувати «імперську експансію», а «низи» - залюбки спостерігатимуть за подіями, знаходячись у стані практично «лікувального сну».

Безумовно, таке «забуття» не лікує. Та кремлю і росіянам на це начхати. Війна для росії – своєрідний наркотик, що вгамовує внутрішнє незадоволення та соціальний дискомфорт від проживання (не життя!) у хворій країні.

Багато хто вважає, що Україна не зможе досягти абсолютної перемоги. Що росія занадто велика і потужна країна. І що можливість укласти якийсь мирний договір та припинити війну навіть за рахунок частини власної території стане для нашої країни спасінням. Що після завершення війни ми отримаємо квиток у НАТО, який стане гарантом від подальшої можливої агресії збоку росії. Що Україна втомилася і знекровилася від війни.

Багато з тих, хто зараз активно (ще не зовсім публічно, але вже вголос) коментує можливості дипломатичного шляху завершення війни без досягнення Україною мети повного очищення від загарбника власної землі, має власні цілі. Наживши мільйони чи мільярди на цій війні і не маючи змоги втекти з України через воєнний стан, вони чекають на можливість спокійно виїхати з «не воєнної» України та «розчинитися» з грошима в Європі чи Америці. Вони розуміють, що мільйони Захисників, які повернуться з фронту після Перемоги, почнуть ставити дуже не зручні питання, і що публічно-приторний патріотизм не зупинить момент нагородження кулею у лоба від справжніх патріотів України.

Так, ми втомилися за ці 8 років та 500 днів. Але не зламалися ні духом ні волею. Віримо у нашу Перемогу. І сподіваємося на реальну, повноцінну військову допомогу друзів та партнерів. На танки, літаки, далекобійні ракетні системи. На англійську, німецьку, чеську та інші мови у бойовому ефірі. На переможний парад сил Демократії.

Під українським прапором, який об’єднав Справжніх Людей заради Перемоги над російським Злом.