Чи буде Україна флагманом глобальної безпеки?

Після Вільнюського саміту, який закінчився для України невдалою спробою отримати чіткий сигнал про приєднання до альянсу, перед нами постало складне питання: яку саме зовнішню політику нам потрібно будувати вже сьогодні, під час повномасштабного конфлікту, і яку - на перспективу? Як знайти довгостроковий баланс інтересів, який гарантує Україні інструменти, необхідні для завдання максимальних втрат Росії зараз і запобігання будь-яких нових атак з її боку в майбутньому?

Для того, щоб зрозуміти межі нашої внутрішньої та зовнішньої політики та інструменти, необхідні для її досягнення, варто звернутися до історичного контексту, оскільки основні причини теперішньої повномасштабної війни варто шукати у подіях другої половини минулого століття.

Основи європейської безпеки, закладені після Другої світової війни, характеризувалися визнанням поділу миру між західним та радянським блоками на чолі із двома державами – США та СРСР. Боротьба двох систем за сфери впливу в Європі, Африці та на Сході супроводжувалася перегонами звичайних та ядерних озброєнь. Часом напруга була такою, що з’являлася загроза Третьої світової війни. Але все ж більшість зіткнень, що починалися на той час, вдавалося спрямувати в русло нехай і поганої, але дипломатії.

На щастя, для Європи та світу майже сорокарічна холодна війна завершилася перемогою колективного Заходу. Країни колишнього соцтабору, відчувши ослаблення Москви, почали звільнятися від комуністичних режимів. При цьому значна частина їх швидко інтегрувалася в НАТО та Європейський Союз.

Здавалося, що із занепадом "совка" світ став стійкішим. Залишилася лише одна наддержава – США, здатна забезпечувати мир, стабільність економічних, фінансових, а також торгових звʼязків. Американська економіка домінувала у світі, і на короткий проміжок часу здалося, ніби світ ніщо не може похитнути.

Європа відстає і розрив зростає

Проте згодом ситуація почала змінюватися. Бурхливе економічне зростання, яке пережили Китай, Індія, Бразилія, Південна Африка, змінювало їх роль якщо не глобально, то принаймні у своєму субрегіоні. Сукупний стратегічний, економічний, технологічний потенціал країн "глобального Півдня" швидко зростав, однак, на відміну від Заходу, вони не брали участь у створенні теперішнього світопорядку і залишалися другорядними гравцями у глобальних процесах.

Приблизно в той же час в Європі намагалися не помічати ані свою відсталість, економічну та політичну, від США, ані дедалі більшу з кожним роком залежність від російських енергоресурсів. Для порівняння: якщо у 2008 році економіки Євросоюзу і США були приблизно однаковими (16,2 трильйона доларів ВВП проти 14,7 трильйона), то до 2022 року економіка Америки стала майже на третину більша (22 млрд дол.) економік Євросоюзу та Британії. А без урахування останньої вона більш ніж на 50 % випереджала європейську. Щодо залежності Європи від російських енергоресурсів, то у 2021 році в деяких державах вона дійшла до величезних цифр: Австрія імпортувала з Росії 86 % споживаного газу, Болгарія — 79 %, Фінляндія — 75 %, Німеччина — 60 %.

Зміна в балансі сил, торгові війни із Заходом, що наростають, і, зрештою, неможливість зблизити демократичні цінності Заходу й авторитарні методи управління "колективного Сходу" змусили останніх кинути виклик глобальному світоустрою. Першою до прямих погроз перейшла Росія. Використовуючи надприбутки від продажу енергоресурсів та встановивши тотальний контроль над суспільством, який підкріплювався системою залякування та переслідування інакодумців, Путін вдався спочатку до погроз Заходу, а потім й до воєнного тиску з метою отримати свою зону впливу на сусідні країни та роль рівноцінного гравця у новому світовому порядку.

"Стійкий світ" затріщав спочатку в 2008-му, а потім у 2014 році, коли путінська Росія, знехтувавши міжнародним правом та довірою до глобальних принципів безпеки, вдалася до агресивної інтервенції до Грузії та України, анексувавши Абхазію, Південну Осетію, Крим та частину Донбасу.

Політика умиротворення

На жаль, світ належним чином не відреагував на дії Кремля. Європейські лідери воліли спостерігати за тим, що відбувається, запевняючи себе, що конфлікт можна вирішити шляхом проведення переговорів. По суті, Європа проводила політику умиротворення агресора, дуже схожу на ту, яка була стосовно Гітлера наприкінці 30-х років минулого століття. Один із ключових уроків XX століття, сформульований Уїнстоном Черчиллем: "Якщо країна, обираючи між війною і ганьбою, вибирає ганьбу, вона отримує і війну, і ганьбу", – був проігнорований. І за цю сліпоту, за ці поступки, за сумнівні бізнес-контракти на кшталт будівництва газопроводів "Північний потік" сьогодні розплачується весь світ, але насамперед Україна.

Потурання та безкарність лише посилили апетити держави-агресора, що призвело до ще більших катастрофічних наслідків. Нове, але тепер уже повномасштабне вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року поставило Європу на межу загрози глобальної війни. І, на жаль, вся вибудована система стримування – Рада безпеки, ОБСЄ, громадські організації – виявилася абсолютно безсилою в нових реаліях. Європейський політикум застряг між необхідністю запобігти стратегічним ядерним ризикам (у разі катастрофічної поразки Росії) та бажанням не допустити перемоги Путіна (коли недостатньо озброєна Україна втрачає свої території через натиск Росії).

Але є і хороша новина – вихід із цього глухого кута існує. І хоча питання, як виглядатиме нова безпекова система після війни, досить складне і має багато невідомого, проте, зараз вже можна говорити про кілька більш-менш реалістичних сценаріїв.

Наступальні можливості

На сьогодні найбільш прийнятним варіантом розбудови нової геополітичної системи безпеки в Європі є інтеграція України до НАТО. У разі успішної реалізації цього сценарію вирішується відразу два завдання. З одного боку, Україна отримує згідно з 5-ю статтею Договору гарантії безпеки та заступництво членів Альянсу, а з іншого – Альянс набуває сильного союзника на Східному фланзі. Маючи досвід ведення успішних бойових дій проти "другої армії світу" та модернізовані збройні сили, Україна своєю присутністю зміцнює безпеку європейського континенту на багато десятиліть.

Вразливість цього сценарію, як показав Вільнюський саміт, поки що в тому, що сам вступ можливий після вигнання ворога з нашої території. Та й консенсус зсередини альянсу щодо України наразі недосяжний.

У цій ситуації також варта уваги можливість створення нового європейського військово-політичного союзу, до якого можуть увійти Велика Британія, Польща, країни Балтії та, можливо, інші держави Східної Європи. Навряд чи до цього конгломерату безпосередньо приєднається США, але те, що вони його активно підтримають, можна не сумніватися.

В якості ще одного стимулу для України частина країн-членів НАТО, зокрема Сполучені Штати, Великобританія, Канада, Франція, можуть укласти з Україною безпекові угоди. По суті вони можуть нагадувати оборонні відносини Ізраїлю зі Сполученими Штатами. Цей пакт хоча і не є залізною гарантією безпеки, проте може включати положення про надання Україні військової, фінансової, іншої допомоги, а також проведення консультацій на випадок, якщо її територіальна цілісність, політична незалежність чи безпека опиняться під загрозою.

Слід зазначити ще один важливий аспект, від якого значною мірою залежатиме побудова майбутньої архітектури глобальної безпеки – питання ядерної зброї. В умовах, коли Росія вже порушила ядерне табу, розмістивши тактичну ядерну зброю на території офіційно безʼядерної держави – Білорусі, симетричною відповіддю на дії РФ має стати розміщення Штатами в Україні американської ядерної зброї. Гарантії безпеки та територіальної цілісності, надані Україні США, Великою Британією та Францією в Будапештському меморандумі, виявилися невиконаною формальністю, крок із розміщенням ядерної зброї реально посилив би безпеку не лише України, а й всієї Європи. Стримав би агресивні плани РФ та запобіг новим нападам на Україну. І українські дипломати мають активніше доносити цю думку до західного істеблішменту.

Зважаючи на те, що ми бачимо і чуємо, Захід вкрай обережний у цих питаннях і намагається уникнути ескалації, яка могла б призвести до прямого конфлікту з РФ. Європейські лідери постійно підкреслюють стурбованість з приводу перетину горезвісних червоних ліній, який зробив би їх безпосередніми учасниками війни з Росією.

І хоча Кремль не втомлюється загрожувати ядерною зброєю всьому цивілізованому світу, за словами експертів, для подібних задумів у Путіна немає ні політичної волі, ні технічних передумов, оскільки у розпорядженні альянсу є засоби, які можуть стати на заваді таким планам. Справжня ж небезпека полягає в тому, що складається враження, ніби Росія щоразу досягає успіху, використовуючи ядерний шантаж, посилаючи небезпечний сигнал іншим тоталітарним країнам, що ядерні загрози працюють.

Нарешті, Захід має збільшити обсяги та темпи постачання озброєння – танків, ракет великої дальності та іншої зброї, розпочати навчання українських пілотів на F-16, щоб найближчі місяці Україна могла повернути контроль над більшою частиною своїх територій. Поряд із безпековою угодою ЄС має розробити план економічної підтримки України та запропонувати чіткий графік вступу до ЄС, що дало б Україні світло наприкінці тунелю, на яке вона так заслуговує.

Загалом ситуацію, коли немає механізмів протидії в сегменті глобальної безпеки, необхідно змінювати докорінно. Інакше не можна виключити появу подібних сценаріїв у майбутньому. Насамперед у питаннях безпеки (зокрема і своєї) має бути проактивною сама Україна як найбільш зацікавлена сторона та жертва агресії. Тим більше, здобувши перемогу над Росією, Україна цілком зможе стати флагманом у побудові нового конструкту глобальної європейської безпеки.