Реальність на відстані від лінії бойового зіткнення

Україна бореться за своє існування. Напевне, немає жодної людини, яку не зачепила війна. Хоч трохи, так чи інакше, але зачепила. Та як би ми не вигадували собі різноманітні фронти, наразі українське суспільство розпалося на дві частини, які живуть в абсолютно різних світах.

В одному світі живуть люди, які продовжують щоранку прокидатись, обіймати свої родини, купувати ранкову каву, ходити на роботу та, з перервами на повітряні тривоги, дум-скролінг, новини з фронту й донати, жити здебільшого відносно мирним життям.

В іншому світі живуть ті, хто воює, і їх родини, які чекають.

Наше суспільство, здавалося, особливо в перші дні навали, прийняло нову страшну реальність, а разом з нею – нові додатки до нашого глобального суспільного договору: ті, хто воює, забувають про нормальне життя, щомиті ризикують ніколи не побачити своїх рідних, втрачають здоров'я і життя; ті ж, хто в тилу, – усвідомлюють страшну ціну, яка щоднини сплачується за відносний спокій і мир у їхніх домівках і тримають тил таким чином, щоб захисникам було куди повернутися після перемоги, а паралельно – роблять усе, щоб цим захисникам допомогти.

І це дуже круто. Це один із поодиноких проявів суспільної зрілості, що в теорії мав вивести нас як країну на новий рівень соціальної справедливості, взаємної поваги та, безумовно, привести до перемоги, до якої тим чи іншим чином зможуть долучитися всі українці.

У теорії.

Реальність, на жаль, як завжди, зовсім не співпадає з очікуваннями.

І стикаєшся ти з нею, як правило, дуже далеко від лінії бойового зіткнення. Найболючіше і найнеочікуваніше вона наздоганяє тебе в єдиному місці, де, як ти думаєш, що можеш розслабитися й перепочити, – вдома.

Приходиш ти додому (а той, хто сьогодні воює на фронті, має дуже мало таких можливостей), заходиш у свою квартиру в Києві, яка запам'ятала твоє весілля, відправку тебе вперше добровольцем на фронт у 14-му, народження й перші кроки твоєї дитини, на 36-ти метрах якої ви з коханою дружиною придумали і втілили власний затишний чорно-білий мінімалізм, – а квартири нема.

Натомість є знищені меблі, набухлий і провалений гіпсокартон підвісної стелі, здута підлога, понівечена фарба, брудні потоки з електророзеток, відстала від стіни плитка, пліснява, пліснява і ще раз пліснява, а на додаток – вода, яка продовжує нонстопом, як і останні півроку, текти зі стелі й розтікатися по всій квартирі.

А потім ти йдеш до сусіда нагору, який вижив твого колегу з минулого життя, поки ти воюєш, а родина виїхала з Києва. А по ходу згадуєш, як цей сусід постійно розповідав, що "це все дощ і дах тече" навіть після того, як дах відремонтували. І знаходиш у квартирі цього сусіда працівників ЖЕКу, які тикають його носом в його ж трубу, яка і далі продовжує текти. Далі тобі, хизуючись власною безкарністю, пропонують "тищу доларів" або "зробити ремонт 50/50".

А в тебе часу нема, тобі назад на війноньку треба. І ти їдеш ще на півроку, щоб, повернувшись, після всіх спроб вирішити питання по-людськи почути зверхнє "я найближчим місяцем зайнятий, якщо щось хочете – спілкуйтесь з моїм адвокатом".

Питань немає, ми живемо в правовій державі – й усі конфліктні ситуації мають вирішуватись через суд. І дякуючи друзям, які допомогли знайти адвоката, який уже відправив позов у суд, років за два я отримаю рішення і, можливо, навіть якусь компенсацію за знищену вщент частину свого життя. Й можливо, попри неминучі у воєнні часи інфляції з девальваціями, цієї компенсції вистачить на фарбу з гіпсокартоном.

Найогидніше в усьому цьому, що пан Діонісій Зербіно, самоназваний гедоніст максимального призовного віку, цей результат обов'язково побачить і зрадіє тому, який він не-лох.

У моєму світі цей шанс суттєво менший...

І усвідомлювати, що десь у мильтивсесвіті є світ, де без мене, один на один із цією гидотою залишились моя дружина і донька, неймовірно вкурвлює. Усвідомлювати, що в схожій ситуації сьогодні в країні я далеко не єдиний – вкурвлює стократ.

Не зрозумійте неправильно, я не прошу про допомогу – я дорослий хлопчик і боротимусь в суді. Бо інакше не можна.

Бо нечесно, бо несправедливо, бо не по-людськи, бо огидно.

Бо відверто тхне класичним ранньо-атошним "раз воюєш – значить, лох", "я тобі нічого не винен" і взагалі "ми тебе туди не посилали".

Бо з таким на диво швидко скуйовдженим соціальним контрактом нам гайки.