Відповідальність

Є така негативна характеристика людини - "боїться відповідальності". Але відповідальність - це реально дуже страшно.

Я знаю хороших і дуже досвідчених бійців, не пияків і не завжди роздовбаїв, доля яких - завжди залишатися рядовими. Їх ніколи не призначать сержантами, а якщо й запропонують підвищення, то вони відмовляться. Вислів "чисті погони - чиста совість" насправді не натякає на непорядність командирів. Це скоріше про Ольжичеве "піти чи послати і стать сам на сам З своїм невблаганним сумлінням".

Коли приймаєш рішення і віддаєш розпорядження - завжди щось може піти не так. І хай навіть не сталося нічого непоправного, тобою просто незадоволені - це вже дуже тяжко і неприємно. Коли відповідаєш лише за себе, чітко знаючи свої можливості - все набагато простіше.

У людей, які народилися командирами, менеджерами, організаторами - цієї проблеми немає. (Так, ними треба народитися. Стати без відповідних природних даних - неможливо, як співаком без музичного слуху).

Ці люди не бояться відповідальності. Коли щось пішло не так, їм легше це пережити. Але "легше" - не означає "легко".

Я це до чого. Пишу досі під враженням шаленої критики, яка обрушилася на Марія Берлінська після російської атаки на виставку дронів у Чернігові. Але я зараз не про цей конкретний випадок, я ширше. Вразило, майже вдарило, як після однієї помилки чи невдачі люди миттєво забувають (або не знають і дізнаватися не хочуть) про всі твої досягнення, про роки шаленої праці...

Знаєте, це як в в армії - якщо командир зі шкури вилазить, щоб забезпечити своїх бійців усім необхідним і завжди йде їм назустріч, це сприймається як належне. А варто один раз не відпустити у звільнення - стаєш ворогом.

Чесно, бачиш це і думаєш: "Та ну його нах щось робити. Краще сидіти тихо і не відсвічувати". Це погані, майже зрадницькі думки. Бо робити треба.

Я роблю по мірі сил. Але мені завжди було важко. Коли працювала фотокором, ніколи не користувалася редакційною технікою, лише власною, хоча власна була гірша. Завжди боялася, що розіб'ють у сутичці, чи сама десь загублю чи зламаю, а потім відповідати. Зламала своє - сама винна, якось вирішуєш цю проблему, а інші про це не знають і не обговорюють, що в тебе криві руки і тобі нічого довірити не можна. З цієї ж причини, крім крайньої потреби, не сяду за кермо чужої автівки.

Так це ж, блін, фотокамера чи машина. Шмат заліза й пластику. А коли на карті людські життя? Це ж капець, саме через те не дуже прагну робити військову кар'єру. Не хочу й не буду організовувати нічого, пов'язаного з серйозними ризиками. Та я навіть кредитів не беру! Не накопичила гроші - не роблю покупку. І живу спокійно. Ні перед ким не завинила, нікому нічого не винна, ніхто мене не хейтить, крім ворожих тролів, а вони не рахуються.

А комусь же треба щось організовувати. Робити ту саму військову кар'єру. Влаштовувати потужні заходи. Іти в політику, зрештою. Висуватися, а точніше кажучи - висовуватись. І миттєво ставати ворогом для більшості своїх. Бо а чого це він? Такого у нас не пробачають Сидять і чатують, коли оступишся, щоб накинутись і порвати. Відбивають усе бажання й мотивацію.

Це дуже, дуже неправильно.