День Харкова та святкова культура

23 серпня — День Харкова та День Державного Прапора України. У моїй системі координат. Якщо заглянути у «Вікіпедію», то можна дізнатися, що день міста також святкують у Луцьку. ЮНЕСКО встановила 23 серпня Міжнародний день пам'яті про работоргівлю та її ліквідації. А у країнах ЄС — річниця підписання пакту Молотова – Ріббентропа, сумна дата — Європейський день пам'яті жертв сталінізму та нацизму.

Отже, напередодні Дня Незалежності, між тим та іншим, є привід подумати трохи про вашу святкову культуру. Тобто особисту: які дати важливі, а які — ні, як так склалося, що варто змінити.

Для прикладу розкажу про свою. Точніше її «масову» складову. Звісно, не претендуючи на науковість чи вичерпність.

Ви ж знаєте, що свята — невіддільна частина життя людини, яка раніше забезпечувала баланс між працею та відпочинком? Це коли ще не було промислового виробництва та не вигадали щотижневих вихідних. Складалася система свят (традиційний календар) природно, відповідаючи ритму та запитам спільнот, часто визначених географічно. Поза суспільством людина не дуже могла вижити, тому колективні свята (типу свята врожаю) були важливіші за особисті (типу дня народження). Відпочинок тоді міг бути неактивним рідко та обов’язково мав суттєво відрізнятися від побуту. Є гіпотеза, що мистецтво виникло з ритуальних практик. Нагадаю: це теж неутилітарна діяльність. Хоча сказати, що ритуали були неутилітарними важко: почитайте міфи, регулярно відтворюючи які спільнота забезпечувала продовження свого існування.

Ті часи у наших широтах давно минули, але й досі одне з завдань масових урочистостей — щоб людина могла себе відчути частиною спільноти, ідентифікувати й прийняти її цінності та символи. Тому, наприклад, якщо вам хочеться прогуляти корпоратив або не повести дитину на свято в школу, то, можливо, доцільніше змінити спільноту. Або своє ставлення до неї. Користуйтесь можливостями, будь ласка. Більшість історичних періодів дозволяла тільки другий варіант.

Я народилася і виросла в Харкові. Мій фактичний досвід масових свят майже повністю харківський. Отже, як і з будь-якою культурною практикою, уявлення щодо «правильного» і «неправильного» чи то пак «нормального» та «ненормального» у «народних гуляннях» закладено тут. Цей, так би мовити, стереотип чи шаблон святкування я мимоволі застосовую до усього нового подібного, що зустрічаю у житті.

Радянська практика примусу відвідання основних масових свят, на щастя, не зачепила мене. Трохи пам’ятаю демонстрацію, судячи з антуражу, першотравневу. Мені сподобалося: було багато людей, квітів і червоні кульки. Я пересувалася на плечах у батька. Це згодом він мені розказав про безальтернативність відвідання усіх офіційних свят у радянські часи. Ще мені подобалося дивитися салют на свій день народження (8 листопада) — зі сходового майданчика квартири дідуся з бабусею відкривається чудовий краєвид на центр міста.

У моєму дитинстві було два великих масових свята. Перше — «День Перемоги». Найчастіше ми мали прийти на конкретну годину, у святковому вбранні, з квітами. І вся школа, думаю, включно з молодшими класами, після святкової лінійки на подвір’ї відправлялася пішки на меморіал Слави. Гугл показує, що там пів години, але ви спробуйте довести тисячу дітей разом хоч кудись. Друге свято — День захисту дітей. Не пам’ятаю, що там було на умовно офіційному рівні, але у різні роки були безплатні морозиво та атракціони у центральному парку (той, який ще до цього місяця мав ім’я Горького).

Потім долучилися ще початок і кінець навчального року (коли прийшло усвідомлення важливості навчання). До того ж на «останній дзвоник» теж були безплатні атракціони. Пам’ятаю, як кілька років тому спостерігала за натовпом школярів, що прямував Сумською до парку, з подивом відзначаючи на деяких дівчатах стилізовану під радянську форму — темні сукні та білі мереживні фартухи. Не знаю, можливо, як і у випадку з ембріоном, для нормального дорослішання людина мусить пройти у своєму розвитку всі етапи історії України, але, на мій старечий розсуд, те, що мало більш-менш природний вигляд у 2000-х, у 2010-х остаточно стало крінжовим.

Перепрошую, але це стосується й «шароварщини». Хоча в умовах доступності вивчення справжньої історії маємо розкіш можливості обирати тлумачення, яке нам більше до вподоби. Цінуйте свою свободу. Ще 20 років тому у нас її було значно менше.

Десь на межі 1990-х та 2000-х майдан Свободи взимку почали перетворювати на ринковий, називаючи це новорічним ярмарком. Для мене це було на 100% правильно, поки торік я не побачила справжній Різдвяний ярмарок у Німеччині. Хоча це все теж сильно спрощено.

Виросла я у Великій Данилівці — колишньому селищі (історія сягає XVII століття), де дивом — попри колективізацію та приєднання до міста — зберігалися споконвічні традиції. Хоча й значною мірою вихолощені. Наприклад, з усіх обрядових заходів зимового циклу — колядування та щедрування, до якого долучали дітей. Обов’язковою частиною кожного літа було прибирання на кладовищі та відвідання могил на Великдень. Добре пам’ятаю, як ніяково було казати зустрічним знайомим «Воїстину воскрес» або збирати смаколики. Майже ніколи так не робила. Тепер розумію чому. Справжні місцеві цих проблем були позбавлені.

Коли дозволили самій їздити в центр, я познайомилася зі святкуванням дня міста. Був початок 2000-х. Здається, тодішня харківська влада була сильно зацікавлена, щоб жителі були віддані місту (не схоже, що щось сильно змінилося). Тому усі ці газони, парки, лавки, футбол, концерти, феєрверки тощо.

В офіційній площині День міста та День Незалежності завжди йшли поруч (з низкою інших). У розпорядженні міського голови щороку читали на кшталт: «план основних міських заходів, присвячених 69-й річниці визволення Харкова від фашистських загарбників, Дню міста, Дню Державного Прапора України, 21-ї річниці незалежності України» (2012 рік). Якщо ви завантажите повну програму, то побачите, так би мовити, кількісні та якісні показники. Покладання квітів передбачено просто до всіх пам’ятників Другої світової, а, між іншим, 23 серпня не є реальним днем «визволення Харкова». Бої в місті тривали до кінця місяця. Андрій Парамонов не дасть збрехати. Отже, 23 серпня — це день, коли радянські військові очільники прозвітували про «звільнення міста». До речі, цьогоріч кругла дата — події відбувалися 80 років тому.

А проте найгучніші концерти, найзірковіші гості й найяскравіший феєрверк завжди був саме 23 серпня. Конкретно у 2012-му на майдані Свободи було два (!) феєрверки — «дитячий» (о 21:30) та «дорослий» (24:00). День Незалежності на офіційному рівні ніколи не був чимось об’єднувальним, інтегральним, значущим. Це був час, щоб спокійно подолати наслідки святкування у переддень. У 2012-му на майдані Свободи 24 серпня взагалі не відбувалося заходів. У плані на 24-28 числа зазначено демонтаж святкового оформлення та обладнання.

Звісно, у кожного харків’янина є власний досвід. Я просто поділилася своїм. Не пишаюся ним, але, думаю, саме через любов до міста вдалося сформувати любов до країни. Коли я перестала впізнавати Харків взимку 2014-го, усвідомила, що щось не те відбувається в країні. Тоді ж якось автоматично включилася у громадський рух, бо хто, як не ми.

У 2011 році мене запросили викладати до Харківської державної академії культури. Серед предметів була всесвітня історія свят та обрядів. Неймовірно важливий предмет для всіх, не лише для майбутніх режисерів масових свят, які його слухають. Відтоді я експертно заявляю: тішуся, що у сучасній Україні ти можеш добровільно та усвідомлено формувати свій святковий календар. Бажаю, щоб так було й надалі.