Українська реконкіста: як наші предки відвойовували свої землі на Сході

Кремлівська історіографія і сучасні пропагандисти путінізму намагаються насадити світові міф, буцімто більшість українських земель - це “подарунки” московських царів і Лєніна. Чи не найчастіше люблять стверджувати, що Харків - “русскій город”, як і уся Слобожанщина. Однак, уся історія краю упродовж минулих тисячоліть була пов’язана з українцями, і хто б сюди не приходив як загарбник, українці все одно продовжували керувати цими землями. Наразі, на жаль, землі Північної Слобожанщини залишаються окупованими кремлівським режимом, і їх вони використовують для нападів на Україну. А тому, меми і жарти про “Білгородську народну республіку”, “Брянську народну республіку” і інші мають під собою потужне підгрунтя, яке, на жаль, слабко досліджуєтья. Адже у вивченні давньої історії краю відкривається розуміння справжнього формування земель Сіверщини і Слобожанщини, і дозволяє легко спростовувати усі фейки москви по відношенню до нашої минувщини.  

Більшість дослідників теми заселення Слобожанщини хибно повторюють кремлівський імперський «темник» про те, що, мовляв, ці землі до приходу московитів були цілковитою пусткою, “Диким полем”, і нам їх “подарувала” Московія, дозволивши тут оселитися. Українці, яких утискали поляки на Наддніпрянщині шукали тут захисту, і уряд московських царів радо приймав під свою руку біженців. І у такий спосіб, на думку кремлівських пропагандистів, землі між Дніпром, Дінцем і Доном й були заселені. За допомогою цієї міфологеми московські імперці і поширюють свій міф про “Харькав - русскій горад” і подібну маячню. Щоб зрозуміти на скільки такі твердження фейкові, варто навіть побіжно ознайомитися із наявними документами і дослідженнями, щоб зрозуміти як розвивався край до того, як перетворився на Слобідську Україну. Варто також зазначити, що наявна історіографія страждає на розпиленість по дрібних темах і відсутність комплексного підходу до теми, вивчення теми у масштабній ретроспективі, як це століття тому родили Грушевський і Багалій. 

  Давність заселення Сіверщини

 Слов’янські племена землі Сіверщини та частково Слобожанщини почали заселяти з початку І тисячоліття н.е., а в часи Великого переселення народів активно просувалися уздовж лісової-лісостепової смуги, поступово освоюючи майже незаселені землі. Вже у VIІІ-Х ст. з арабо-перських джерел ми бачимо свідчення перебування численних слов’ян на теренах між Дніпром і Доном, подекуди аж до Волги. Розселялися вони і поміж хозар, та підвласних їм болгар та аланів, у містах каганату, як Ітіль, вони мали свої власні квартали. Однак, археологія поки не виділила їх з-поміж оточуючого кочового населення салтово-маяцької культури, що дещо ускладнює наші пошуки.

З часів походів Святослава Ігоровича, який розгромив Хозарський каганат і підкорив більшість його земель, межі Русі та слов’янського розселення стабілізувалися і почали розширюватися глибоко у степ. За часів його сина Володимира Хрестителя та подальших нащадків у далеких степових та південних зберігаються військові анклави та уділи, як Біла Вежа, Тьмутаракань та Керч.  Про інші землі і волості ми поки що не маємо звісток, однак, завдяки археології стало відомо, що численні слов’янські поселення і городища з’явилися у межиріччі Дінця і Дону саме в часи Святослава-Володимира. Й продовжували існувати у наступні століття як опорні пункти місцевого люду. 

Вочевидь, саме це дозволяло брату і супернику Ярослава Мудрого – Мстиславу Хороброму у 10-30-х рр. ХІ ст. повноправно володарювати над усіма землями від Дніпра по Кавказ та Волгу з княжим столом у Чернігові. При цьому він активно впливав на політику Кавказу. Очевидно, саме завдяки його старанням Тьмуторакань і Керч заселялися й контролювалися слов’янами. І саме з цього часу сіверська знать починає вважати окреслені землі своєю «дідиною». Навіть коли ці простори захоплювали кочові орди, вони не переставали згадувати про них. Про що красномовно свідчить і “Слово о полку Ігоревім”. По суті, ситуацію не змінила і моногольська навала. Після того, як орди Батия спустошили Сіверщину у середині ХІІІ ст., головним центром сіверських династій став Брянськ, який відіграв панівну роль у краї до часу захоплення  цих земель Литвою. І Брянщина як у минулі століття, так і зараз значною мірою заселена хай і досить зрусифікованим населенням, але етнічними українцями і білорусами, але не росіянами в основі своїй. Особливо у прикордонні. 

Донецька лука: природно географічне положення

Землі уздовж течії Дінця, які називали Донецькою лукою, були неймовірно багатими і родючими. Вочевидь, однією з причин цього було те, що багато століть її орних земель не торкався плуг землероба, а у диких, і непрохідних лісах уздовж повноводних річок не хазяйнувала сокира. У дуплах старих дерев гніздилися дикі бджоли. Спраглий і голодний міг напитися цілющих і смачних вод рік і струмків, без зусиль зловити відгодовану рибу, якою кишіли місцеві водойми, наїстися диких груш і яблук, які росли тут поміж інших дерев. Навіть у XVІІІ ст. на Слобожанщині водились ведмеді, вовки, куниці, борсуки, козулі, олені, лосі, куниці, горностаї, тетеруки і купа іншої живини і птиці. На думку Дмитра Багалія, крім вищеназваної дичини у степах над Дінцем паслися численні дикі коні - тарпани.

Також на Торських озерах можна було видобувати сіль. Археологія свідчить, що цим промислом місцеве населення займалося з часів бронзи. Природа і клімат Слобідської землі українцями сприймалися як  «земля обітованна», про що свідчать місцеві численні легенди про заснування міст. Так, коли у середині XVІІ ст. на місце сучасного Богодухова з Наддніпрянщини примандрували постійні українські поселенці, спраглі після довгої подорожі скуштували води з джерела, і за легендою на них спустився Божий Дух та неймовірне блаженство. Через це місто і отримало цю назву.

Природні багатства краю були на скільки вражаючими, що вважалося, що лише п’яниця й лінтюх не могли тут прогодуватися. Документи часів, коли край був ще незаселеним «Диким полем», свідчать, що подорожники, навіть збившись із дороги, могли тижнями годуватися лише місцевими дарами природи. Тому, край приваблював різні козацькі ватаги, які по усіх теренах Слобожанщини – від Десни по Дон займалися тут численними промислами – бортництвом, звіроловством, рибальством та збиральництвом.

Судячи з усього, у такий спосіб жили наші предки в цьому краї упродовж довгих століть - з часів Русі і до XVІІ ст. Уходи сюди були небезпечними - щомиті могли налетіти і татари, і звичайні злочинці, і московські військові, і просто заздрісники-конкуренти, однак, ризик компенсувався неймовірним багатством землі, до всього ж вона була офіційно нічийною.  

Закріпитися тут намагалися і половецькі, і татарські орди, і ногайці, для яких це межиріччя було зручним плацдармом для нападів на Наддніпрянщину, Сіверщину та Московію. Ріками та шляхами краю користувалися і посли та чумаки, які їхали до Криму. Найголовнішим з цих шляхів був Муравський та його відгалуження. Якщо на шлях виходили українські захисники – татари змінювали напрямок походу в іншу сторону. Втім, назвати дорогами у сучасному розумінні їх не можна: це були лише зручні напрямки уздовж вододілів; в теплу пору року ними  було зручно пересуватись величезній кількості коней і вершників. Сліди табунів посеред безкрайого трав’янистого степу називали по-татарськи «сакмою». Пересуватися можна було і численними ріками, які були суднохідними до кінця XVІІІ ст. Зазвичай, по Дінцю та Осколу московський уряд, запорожці та севрюки ходили на Дон та Азов як у торгових справах чи з дипломатичними місіями, так і у військові походи.

Від Батия до Вишневецького

Про подробиці слов’янського життя в цих краях після Батиєвої навали ми фактично нічого не знаємо аж по кінець ХІV ст., коли литовсько-руський князь Вітовт утворив велетенську державу від Карпат по Волгу. Пізніше, за часів київських князів Олельковичів (XV ст.), межі Київського князівства Литовського-Руської держави сягали ріки Айдару – на сучасній Луганщині. Однак, судячи з наявних джерел, потужних опорних пунктів та поселень на той час тут не існувало через монгольське спустошення краю. Втім, сіверська знать продовжувала вважати ці землі за свої і намагалася їх контролювати.

Ми не маємо достатньо письмових джерел про це – їх у подальшому знищили московські князі після загарбання Сіверщини, однак, очевидно, що сіверська шляхта ходила “в поле” на сторожову службу, щоб контролювати пересування татар і відбивати їхні набіги на свої землі. Так же, як це робили наддніпрянські чи заушські бояри.

Втім, Велике Князівство Литовське й Руське під час війни 1500-1503 рр. програло Московії, у результаті чого втратило Сіверщину. У той же час сюди насуваються численні ногайські та татарські орди, які намагаються тут закріпитися, роблячи набіги на українські землі. Відомо, що в XV ст. вони звели на місці сучасного Ізюму на горі Крем’янець (Узун-курган) татарську фортецю — «Кермен». Звідси вони прагнули контролювати долину Середнього Дінця і сполучену з Муравським і Залозним (Торським) шляхами Ізюмську «сакму», що проходила вододілом Дінця та Осколу.

Московія ж, опанувавши Сіверщину, почала впорядковувати владу на захоплених територіях на свій лад, однак, не в змозі перемінити місцевий устрій, вдалася до давньої політики: переманювання місцевих князів і бояр до себе на службу на Москву, а дрібну шляхту і військових набирали на службу. Вже тоді у московських джерелах місцевий люд виділяється у щось особливе. Їх називають севрюками, - таким собі місцевим народом, що кардинально відрізнявся від московитів. Вони мали особливу мову, культуру, традиції, права і привілеї. Їх побут був близький до “черкас” (мовою московитів - наддніпрянців), чоловіки весь час проводили зі зброєю, ходили у сторожі для відсічі татарським набігам, а тому на Москві вирішили, що простіше із ними домовитися і найняти для охорони кордонів.

Розвиток севрюків багато в чому повторює загальноукраїнський навіть відносно еліт: Москва як новий центр переманює великих князів і бояр до столиці, еліти поступово манкуртизуються, як і волинська та наддніпрянська шляхта, і переходить служити новим загарбникам. Однак, у середовищі дрібнішої шляхти з’являються нові постаті, які тримаються старих порядків і не раді ані зрадникам, ані  зайдам-московитам. У результаті на основі цих людей на Сіверщині так же виникає і вкорінюється місцеве козацтво. Кількадесят років життя під Московією севрюкам вистачило, щоб наприкінці першої третини XVI ст. розпочати активне військове і промислове освоєння придонецьких степів Слобожанщини. І з подальших їхніх дій стає очевидно, що така практика була для них не новою, вона зберігає історичну тяглість, а виїзди за сотні кілометрів у степ до Сіверського Дінця і самого Дону були для них звичною справою. Землі ці вони вважали своєю власністю.

Муравський шлях.

Військову ефективність севрюків московити оцінили після походу Мехмед-Гірея на Московію у 1521 р., Васілій ІІІ  почав активно залучати їх до сторожової служби південних рубежів своєї держави. Вже тоді їхні сторожі стояли уздовж Дінця до устя Осколу, і до Орелі на півдні. Севрюки успішно слідкували за пересуванням ординців по степу, а в разі виявлення набігу – повідомляли про це воєвод, а ті у свою чергу – Москву. Втім, на Дінці стояли сторожі й наддніпрянців. Так, 1546 р. путивльський воєвода Троєкуров повідомляв царю, що «нині на «Полі» багато черкасців,  киян, і твоїх, государ, людей. Вийшли, государ, на поле зі всіх україн».

Найкращими сторожами на південних кордонах Московського царства були севрюки з Рильська (нині окупований РФ) і Путивля. У подальші десятиліття вони стали головними пунктами Сіверщини, в яких формувались такі сторожі. Так, 1552 р. путивльський станичник Іван Стрільник сповіщав, що «кримські татари ідуть на городи руські, і вже й Донець Сіверський перелізли»…

Цікаво, що за цю відчайдушну службу у степу севрюки отримували набагато більшу плату, аніж служиві всередині Московії. Втім, українці сюди вибиралися не скільки заради служби царю за плату, а й щоби вибратися на промисли і  перебратися на помешкання на Дону. Сіверський Дінець вже у середині XVI ст. стає місцем, яке тісно сполучало козаків Наддніпрянщини із донськими та приазовськими. І саме ця територія між Дніпром і Доном у подальшому стане ареною подій, які відіграють у житті всієї Східної Європи. І першим та найзначнішим діячем на цих теренах стане славетний Дмитро Байда Вишневецький.

Запорозький сторожовий бекет у полі

Діяльність Дмитра Вишневецького на Сіверському Дінці

Більшість воєнних кампаній славетного українського князя відома широкому загалу завдяки створенню Січі на Дніпрі. Однак, менше відомо, що саме він очистив Подонців’я від татарських і ногайських орд, які своїми набігами звідси спустошували українські терени. Вишневецький, очоливши козацтво на Дніпрі, розробив масштабні плани убезпечення українських земель від постійних набігів степовиків. Так як поляки через власну політику ігнорували ці замисли, він звернувся з ними до Івана Грозного, від якого отримав згоду та підтримку. І коли на Москві дозріли до втілення цього плану, Байда взяв активну участь у його виконанні. 

1555 року, Байда розгромив татарські улуси і турецькі фортеці над Чорним морем та Дніпром, на південному фланзі, а московитський воєвода Іван Шеремєтьєв, «знаходячись біля Святих гір та Дінця», поблизу Ізюмского кургану відрізав від Криму орду Девлет-Гірея, яка просувалася Муравським шляхом на Тулу, захопив її обози і примусив до втечі. Після цього про татарську фортецію Кермен на місці сучасного Ізюму вже не згадували. Наступного ж року, під час Казанської кампанії, Вишневецький, стримуючи кримчаків від допомоги казанцям, спільно з корпусом  Данила Адашева над Дніпром. А вже 1559 р. український князь здійснив масштабний похід уздовж Дінця, і на ріці Айдар розгромив головні сили ногайців. Після цього, майже без сутичок, він підійшов до Азова. А потім знов розгромив турецькі фортеці у пониззі Дніпра.

Під час цієї п’ятирічної кампанії Дмитро Вишневецький назавжди очистив Слобожанські степи від татарсько-ногайських кочовищ, і відрізав шляхи сполучення Кримського ханства із Середнім і Нижнім Поволжжям. І що найголовніше - території сучасних Харківської, Донецької та Луганської областей де факто залишалися після цього нічийними. Однак, ані Вишневецькому, ані московським воєводам не вдалося далі розвинути успіх у повному розгромі татар та ногайців – через новий виток психопатичних нападів Івана Грозного: 1560 р цар укладає мир з Туреччиною, і починає Лівонську війну, різко змінюючи і зовнішню політику. Відтепер цей край опинився у статусі, коли де-юре на нього одночасно претендувало Кримське ханство, намагалася висувати претензії Московія, за замовчуванням своїм його вважали  русько-литовсько-польські князі й магнати. Однак, справжніми володарями цього дикого краю були і залишалися лише українські козаки й місцеве населення. 

Славні лицарі донецького війська

Втім, переміна у зовнішній політиці Московії не лише не послабила, а й навпаки посилила активність козацтва на Сіверському Дінці. Цікаво, що запорожці у період Нової Січі, відстоюючи свої володіння, посилалися на універсали Стефана Баторія (від 20 серпня 1576 р.) та Богдана Хмельницького (від 15 січня 1655 р.) і доводили, що згідно з цими документами їхні володіння на заході досягали Південного Бугу, Синюхи і Великої Вiсі, на півночі Тясьмину й Орелі, на сході Сіверського Дінця і Дону, при якому вони ще в 1569 р. збудували Черкаський городок і стали жити у ньому спільно з донськими козаками. Питання про початки донського козацтва ще й нині залишається висвітлюється не згідно історичних даних, а за московськими імперськими історіографічними концепціями, де лише Москва виступала стабілізуючим і державотворчим цементом. А роль інших применшувалася, або маніпулятивно спотворювалася. Втім, чимало дослідників вказують, що відоме нам класичне козацтво на Дону виникло саме під впливом запорізького козацтва.

Після згаданих походів Вишневецького на Донці і Дону почали масово збиратися козацькі ватаги під керівництвом визначних отаманів. Вони усвідомили себе потужною силою і фактично єдиною владою у регіоні. І дуже швидко із ними починають рахуватися вже не лише татарські орди, а й Московія та Річ Посполита. Джерела фіксують у 60-х рр. XVI ст. отамана Мишука, який походив із путивльських козаків, і створив свою козацьку вольницю між Сіверським Дінцем та Осколом, звідки здійснював походи на татар і Московію. За короткий час він звів нанівець майже усі попередні потуги Московії закріпитися на цих землях, вирізаючи усіх служивих московських людей, громлячи станичників від Дону аж по сіверські міста Рильськ та Новосиль. При цьому під останніми містами забрав стада худоби московитських воєвод. Значний вплив на ці козацькі ватаги відігравали «воровскіє черкаси» - наддніпрянці. Тобто місцеві козаки виступали єдиним фронтом проти московської адміністрації, яких вважали тут зайдами. Московити намагалися розколоти єдність козацьких отаманів, намагаючись підкупити їх наймом на постійну оплату і службу московському царю. Однак, навіть якщо такі козаки наймалися, це ще не означало, що вони будуть лояльними до московського уряду і деспотичних казнокрадів на місцях на чолі з воєводською адміністрацією. Нерідко після отримання платні вони спокійно йшли грабувати і громити воєводське майно.

Крушевський Г. Тривога. 

Діяльність місцевих козаків на Дінці швидко стала реальною загрозою для московського режиму в цілому регіоні, і не маючи сил на цьому напрямку, Іван Грозний обирає стратегію підкупу талановитих і лояльних до нього. У 60 рр. XVI ст. московська влада найняла на прикордонну службу «черкас Якуша Лисого та отамана Агія». Їх разом з путивльськими черкасами і охочими козаками направляли в каральні походи «громити ворів черкасів», тобто наддніпрянців і козаків, ворожих до московського режиму. На якийся період згадані найманці розбили ватаги по Дінцю, Сулі і Хоролі. Цікаво, що вже з цього часу через прізвисько підлеглого Якуша – Івана Ізюмського, фіксується топонім Ізюм. Окрім згаданих отаманів московитам вдалося за допомогою «жалування» купити лояльність кількох отаманів наддніпрянських козаків («черкас»): Федора Городського з товаришами, донецького отамана Юшку Лопаткина, Івашка Розмазню, Труша Черкашенинова, Гришку Деменькова, Федьку Жулідорова, Іванка Білоусова.

Саме на цей час і припадає пік активності отамана Мишука. Судячи із московських грамот, він до цього служив путивльським козаком, де згодом у нього виник конфлікт із московськими воєводами. Тому він перебрався із товаришами на Донець і Оскіл, де, за московською термінологією, став «вором», тобто почав війну проти представників московських воєвод. Тут він громив представників московського уряду, станичників, тобто осадників, які заселялися з волі московського уряду. Московські грамоти згадують, що окрім нього на Донці і Кам’яній діяв отаман Степан Євлашов, отаман Лазар, якого погромив Якуш Лисий у «Княжих Горах». Той же Якуш розгромив «кіш» отамана Лук’яна Карнауха і погромив отамана Берчуна на р. Батакві у Путивльськім повіті, забравши у них борошна і рушниці. Отаман Агій, переслідуючи між Сулою і Хоролом черкасів, що ходять у московську землю «на бортні ухожаї», розгромив отамана Колошу на Рополоті, а на Сулі «коло Нятина перевозу» погромив якусь іншу черкаську ватагу. У цей же час московські воєводи із Шацького та Ряжського доповідають, що громили і переслідували «черкасців» та донських козаків, які ходили по Дону та Волзі. Тобто розмах господарської та військової діяльності українських козаків сягав не лише аж туди.

 У 60-70-х роках XVI ст. у степах від витоків Ворскли до Дону повним господарем був запорозький отаман Михайло Черкашенін, пізніше оспіваний у героїчному епосі донських козаків. Вперше його ім’я згадується під час походів сюди Д. Вишневецького, а вже в наступні десятиліття він виступає тут повним господарем. Як свідчать джерела, 1570 року він супроводжував по Дінцю посла Новосільцева, який прямував до Азова і Стамбула. Судячи з грамот, у Донецького отамана було чимале козацьке військо, яким він контролював землі між Ворсклою і Доном. І, судячи з усього, татари не могли безперешкодно рухатись крізь ці території.    Однак, перехід цього отамана на сторону Московії, та її спроби господарювати тут не подобались іншим козакам. Відомо, що проти того ж посла Новосильцева діяли не лише татари, але і козаки Сенька Ложника. Вплив, який мав отаман Черкашенін, був значним, тому Москва спробувала тут закріпитися з його допомогою. Так, 1571 року головним начальником сторожової та станичної служби царства призначили боярина Михайла Воротинського, - сіверського князя українського походження, родовід якого починався від чернігівської династії Рюриковичів та Ольгердовичів. Він закликав до Москви своїх підданих, севрюків, та, імовірно, того ж Черкашеніна, які постійно ходили на сторожі у «Поле», і після вивчення їхнього бойового досвіду та численних документів-настанов, склав детальний посібник «Про станичну та польову службу», яку нинішня РФ вважає своїм першим військовим польовим статутом армії. Втім, це був документ-настанова, написаний для українських козацьких сторож, заснований з досвіду наших же козаків. Головна увага документу зосереджена на патрулюванні севруків у межиріччі Дінця та Осколу, і до життєдіяльності власне Московії не має ніякого стосунку.

На сторожовому кордоні Московської держави. 1907 р. С.В.Іванов.

Готуючись до великої війни з Кримським ханством, на лівому березі Сіверського Дінця були встановлені Коломацька, Обишкінська, Балаклійська, Савинсько-Ізюмська, Святогірська, Бахмутівська та Айдарська сторожі, які повинні були висилати чати до витоків Орелі, Самари, Торця, Бахмуту та Кальміусу аж із Путивля та Рильська.
  Варто зазначити, що саме реформована сторожова служба відіграла надзвичайно важливе місце у слідкуванні за пересуваннями та подальшому розгромі кримських орд під Молодями, який стався вже наступного 1572 року. Активну участь у битві брали і донецькі козаки Черкашеніна.

Правда, після страти князя Воротинського, яка сталась незабаром, і подальшого розладу та бродіння на Московії, більшість сторож на Дінці скоротили. Тут продовжували господарювати путивльсько-рильські севрюки і місцеві «донецькі» козаки. Ім’я ж Михайла Черкашеніна ще довгий час вкриватиметься героїчною славою, - його тритисячний загін героїчно воював у Лівонській війні, а сам він загинув під час облоги Пскова у 1581 р. Після цього Москва надовго втрачає на цих землях свій вплив, не маючи серед місцевих еліт та отаманів авторитету. У кращому разі їх сприймали за зайд, з яких можна викачати кошти і ресурси за “службу”, з якими можна втекти у своїх справах. 

У 80-х роках XVI ст. над Дінцем хазяйнують запорозькі отамани Матвій Федорович (Федоров московських джерел), Т. Слепецький і С. Висоцький, які з «черкасами» та «лицарями запорозькими» (як сказано в московських джерелах), отаборилися між Дінцем та Осколом і стали повними господарями краю. І ці «донецькі козаки» не просто стояли на сторожах, але й охороняли групи промисловців, які займались ловом риби, звіра та бджільництвом, і, вочевидь, солеварінням на Торських озерах. Через це вони агресивно ставились до будь-яких спроб Московії сунути носа у їхні справи. Так, 1588 р. козаки Федоровича напали на новозбудований острог на р. Вороніж, і розграбувавши його, спалили (перша спроба заснування м. Вороніж). Цього ж року донецькі козаки Федоровича – «молодці запорозькі» за словами московської грамоти, - здійснили відчайдушний і вдалий рейд на кримські землі: Гезлев, Аккерман та Азов були спалені і пограбовані. Уряд Бориса Годунова був занадто слабким, щоб воювати з такою грізною силою, а тому цар вирішує замиритися з ними, забувши про їхні «гріхи», завербувавши їх  на сторожову службу.

У квітні наступного, 1589 р. на Донець та Оскіл був посланий посол Зінов’єв. Той рік видався дуже посушливими і голодним, козаки сильно ,потерпали від цього, а тому пропозицію дипломата оберігати царських станичників, сторожів, путивльських севрюків та козаків, які стоять по Дінцю, пропускати кримських гінців до Москви, і служити цареві «прямо» вони зустріли охоче. Понад 600 донецьких козаків почали отримувати царське жалування. За плату військо Федоровича почало переслідувати інших отаманів, які вбивали та грабували севрюцькі строжі та московських послів між Дінцем та Осколом.

Втім, хоч частина «місцевого» козацтва і переходила на московську службу, як вони, так і самостійні ватаги козаків не допускали на промисли у ці землі московських воєвод та бояр. Більшість же контингенту лицарів донецького степу складалась із сіверських та наддніпрянських козаків, які й надалі вважали ці землі своїми, не зважаючи на службу Москві.

Цікаво, що під час повстання Криштофа Косинського, гетьман вів переговори з московським урядом, готуючи собі місце для можливого відступу – на ті ж землі між Дінцем і Доном. Про це ясно свідчить грамота царя Федора Іоановича від 20 квітня 1593 р., в якій запорожцям Косинського пропонувалося, «прийти на Донець», зустрітися з путивльськими козаками і разом з ними відправитися на Дон.

Дії Федоровича, вочевидь, були вдалими, з огляду на те, що цар Борис Годунов вирішує поставити в межах його активної діяльності форпост – військове місто Цареборисів. 1599 року воєводи Богдан Бельський та Семен Алфер'єв звели тут місто. Його прямим призначенням був прямий контроль над татарськими шляхами – Муравським та Ізюмським, а тому, це було скоріше не місто у класичному розумінні, а військове поселення-острог, до якого були прикріплені священики та ремісники. Загальна кількість населення разом з гарнізоном становила майже три тисячі чоловік. Як до будівництва, так і до служби у ньому, воєводи залучали донецьких та оскільських козаків, севрюків, та дітей боярських і вищі військові чини зі Смоленщини. Однак, як показав час, осадники (переселенці) з глибин Московії, не бажали ані служити, ані обживати цей край і, нерідко, забравши видані за службу одяг, зброю, боєприпаси та коней, просто втікали якнайдалі, грабуючи перехожих по дорозі. Починаючи з цього часу, більшість московських служивих людей скаржиться на «нестерпні умови проживання у цій пустелі», здирництва та грабіжництво воєвод, «воровских людей» тощо.

Хоча ще у 80-х рр. отаман Федорович громив двори «воровских черкас» (зимівники?) між Осколом і Сіверським Дінцем, Цареборисів вважається першим обжитим поселенням Слобідської України у ці часи. Іншим важливим поселенням, яке виникає у ці часи, є Святогірський печерний монастир, заснування якого можна датувати кінцем XVI ст. Монахами, які населяли його, були місцеві козаки.  

Межею заселення Московського царства у цей час були ріка Сосна, Ока та середня течія Волги, хоча політичний кордон держави сягав Дінця, Дону й устя Волги. В реалі ж влада московської адміністрації тут фактично не мала впливу, принаймні на місцевих козаків, - на відміну від служивих вони хоч і отримували платню, однак, поводилися незалежно, нерідко конфліктували з воєводами, і всіляко намагалися не підпускати московітів до своїх промислів. Загалом життя у цих краях того часу нагадувало часи підкорення Америки і подальшого освоєння “Дикого Заходу”. Про території над Сіверським Дінцем цього часу Дмитро Багалій говорив так: «Доля цих земель виняткова: в них не було жодної адміністрації, ані суду. Єдиним носієм влади на всю країну був воєвода Київський. Та і влада Польсько-Литовської держави на сході України була номінальною. Весь простір «Дикого Поля» від Дніпра до Дону відкрився для діяльності козаків та московських воєвод». Чернігівський архієпископ Лазар Барановський записав пізніше приказку сіверських та донецьких козаків, яка, вочевидь, відображувала напруженість у відносинах між місцевим козацтвом та московськими воєводами: «для козака воєвода – велика незгода».

На початку XVIІ ст. київські воєводи починають активно впливати на донецьких козаків не лише лівого а й правого берегу Сіверського  Дінця. З початком «Смутного часу» на Московії, значну увагу цим землям приділяють одні з найголовніших спонсорів на тогочасну Московію - Адам та Єремія Вишневецькі. Цілком імовірно, що за їхньої ініціативи, на лівому березі Сіверського Дінця були знищені сторожі, зведені в часи реформи станичної служби Воротинського, а кримська орда  1607 року зруйнувала Цареборисів. Вочевидь, в цей же ж час був зруйнований і Білгород, зведений 1593 року.

Окремо слід зауважити, що визначну роль у Смуті та походах Лжедмитріїв і козацько-польських сил на Московію відіграли севрюки, які, які не вбачали своєї єдності з московитським населенням. За результатами Деулінського перемир'я 1618 p., Сіверська земля переходить під владу Польщі, а севрюки починають служити Речі Посполитій. У результаті цих заходів Московське царство втрачає вплив у землях понад Дінцем, а через них ординці безперешкодно нападають на південні повіти Московії впродовж 20-30 рр. XVII ст. Місцеве ж козацтво у ці роки і далі набирає сили, а в краї розвиваються промисли: солеваріння на Торських озерах, численні пасіки, рибні та мисливські угіддя, сінокоси та вигони для худоби закріплюються за певними ватагами і козацькою старшиною Сіверщини, Київщини, Переяславщини та Полтавщини. Коли вже у 20-х роках Московське царство намагається роздавати землі між Дінцем та Осколом як уділи та помістя дворянам з глибин Московії та севрюкам, - вони починають конфліктувати з численними місцевими козацькими отаманами та старшиною Лівобережної України.

Найбільш численними ватагами донецького козацтва у цей час були загони отаманів В. Рябухи, С. Забузького (під час битви під Пилявцями він перейшов на бік польського короля), та Г. Торського. У листах валуйському воєводі від 7 і 12 червня 1642 р. (написані з Тору) останній іменував себе полковником. У 1647 р. його загін нараховував до 2 тисяч чоловік. Усі вищевказані отамани діяли незалежно від московської адміністрації, хоча ставилися до нього доволі лояльно, розглядаючи московитів як союзну сторону, але не більше.

Вочевидь, Романови збагнули, що не матимуть сил відновлювати сторожову службу на південних областях країни, а тому, розпочали значно північніше посилено зводити «Білгородську укріплену лінію», або ж «Засєчную чєрту» вздовж якої почали виникати або відновлюватись міста. Самі по собі міста, аж по другу половину XVII ст., фактично не мали своєї сільської округи, і представляли собою військові поселення. Основна маса їх населення складалася зі служивих смоленщини, рязанщини, курщини, місцевого населення, селян-втікачів і злочинців, які переховувались від своїх поміщиків. Досить цікавим є факт, що з 20-х років цього ж століття, в часи війн українського козацтва за свої права і широкомасштабних повстань у Речі Посполитій, значну кількість служивих у містах від Смоленська до Рязані становили «черкаси»-українці. Вони переходили сюди десятками, подекуди і сотнями на постійну чи тимчасову службу.

Бєлгородська укріплена лінія. 

Вигляд Білгородської Засічної чєрти.

З року 1638-го

З 1638 року, після розгрому повстання Гуні-Остряниці, починається нова доба в історії краю – час повільного, але безперервного масштабного заселення краю постійними осілими мешканцями. Так, спочатку під Вороніж прибуває 130 «черкас» із сім’ями  на чолі з отаманом Михайлом Рябухою і засновує село Костенки. У цей та наступні роки з Наддніпрянщини прибувають наступні партії по кілька сотень чоловік під Усерд, Курськ, Кроми, Корочу, Новосиль та Білгород. Козацькі переселенці походили переважно з Путивльської і Полтавської землі. У більшості вони переселялися тут сім’ями. Цікаво, що московським воєводам не було куди діватись після появи таких «сусідів» – вони, у більшості, сидячи у своїх острогах, були поставлені перед фактом, що «черкаси» самовільно прибували в ці краї і заселяли добрі угіддя. Пізніше, звичайно ж, козацькі полковники та шляхта писали царю чолобитні з метою юридично підтвердити своє походження та закріпити за собою захоплені землі. Дмитро Багалій у своїх дослідженнях і публікаціях джерел добре показав як у таких поселеннях українці не бажали підкорятися місцевій московитській адміністрації і облаштовували на нових землях устрій за власними звичаями.

Царському уряду не було куди діватись, а тому переселенцям призначали жалування згідно з соціальним статусом та службою, а також виділяли земельні наділи. Новоприбулі ж поселенці заводили тут  власні порядки, і все частіше конфліктували з місцевими воєводами. Так, кромські черкаси вже 1641 року вибрали з-посеред себе отамана, який став користуватись на скільки незалежним положенням, що місцевий воєвода не міг його змістити з посади навіть за допомогою чиновників Розряду. Фактично, українське населення не підкорялося волі московських воєвод, що вимагали закріпити у грамотах, які намагалися отримати з Москви. 

Одним з найбільш яскравих епізодів цього періоду стало заснування Чугуєва українськими козаками  на чолі з Яковом Остряницею-Іскрою,  братом або родичем  Степана Остряниці, - очільника повстання. Після поразки на Солониці та Стариці 1638 р. він прийшов зі своїми людьми у Білгород, пояснивши свій перехід утисками православних. Сюди вони направляли свої сім’ї. Разом з гетьманом прийшло майже 900 козаків, та багато землеробів і ремісників. Їм виділили угіддя на місці Чугуївського городища, де вони майже без сторонньої допомоги збудували острог і власні будинки. Пізніше місцевий гарнізон підсилили сотнею нових переселенців з України та Дону, 200 московських служивих людей з Білгорода, Курська та інших окраїнних московських міст.

Не зважаючи на затягування виплат та ненадання відведеного жита білгородським воєводою, який бажав нажитися на переселенцях, українці самі засіяли навколишні поля яровими, і були вражені неймовірною родючістю цієї землі. До того ж, чугуївці почали конфліктувати з московськими поміщиками, яким царський уряд ще в 20-х роках «надавав» землі та угіддя на землях по Дінцю (ці «поміщики» не бували в тих землях), і намагалися претендувати на цю “незайманщину”. Активність поселенців досягала земель між ріками Уди і Лопань – на території сучасного Харкова. Їхні ловища та пасіки знаходились на відстані в 20-30 верст від самого Чугуєва. Але боротися їм доводилось не лише з московськими поміщиками, але і «воровськими черкасами», які постійно приходили сюди, викрадаючи коней, бджіл, і «побиваючи людей». Вочевидь, новоприбулі чугуївці почали займати старі угіддя наддніпрянських і донецьких козаків, які давно розділили між собою ці угіддя.

На Дінці поселенці нашвидко навіть млини збудували, які почали заважати судоходству по річці. Чугуївські черкаси отримали також ряд інших пільг, які дозволяли їм торгувати на Дону, а у себе приймати «литовських» купців. Згодом у квітуче поселення зголосився отець Ігнатій, який поставив церкву Миколи Чудотворця.

Крім нападів татар, Острянин отримував звістки, що на Чугуїв планували напасти поляки, яким нове поселення було більмом на оці. Однак, невдоволення гетьманом наростало і в середині Чугуєва. Більшість козаків протестували проти авторитарного управління Остряниці та московського воєводи Щєтініна, які ще й не гребували затримувати чи відбивати силою платню, майно й угіддя своїх підлеглих. Це призвело до численних скарг на них у Москву і втечі кількох партій козаків до Речі Посполитої. До того ж, місцеву опозицію постійно підбурювали гетьман Потоцький та прикордонні польські воєводи, які писали мешканцям слобідського міста «пререлесні листи». Конфлікт вирішився 26 квітня 1641 р. - гетьмана Остряницю вбили. Після цього майже все населення Чугуєва втекло назад в Наддніпрянщину.

  Заходи Москви з військової колонізації  південних околиць

З приходом до влади Алєксєя Романова, ударними темпами остаточно почала облаштовуватись т.зв. «Білгородська черта» - її зведення закінчилось 1677 року. З 1645 р. по її лінії засновують низку міст-острогів, які стали центрами опору «черти», такі як Олешня, Охтирка, Вільне, Хотмижськ, Яблонів, Новий Оскіл, Верхососенськ, Усерд, Ольшанськ, Острогозьк - загалом 27. Однак, як і в попередні роки, більшість населення цих міст і містечок складали служиві люди, а не поселенці-землероби.

Про те, якими пустельними були ці землі, можна судити з донесення запорозького полковника Олексія Шафрана у 20-х роках XVII ст. Він їхав з трьома козаками із Дону у Київ і заблукав у придонецьких степах.  Прямували вони повз Торські озера на р. Самару, однак, заблукавши у буйнотрав’ї степу, і остерігаючись ординців, які саме збиралися йти на Ізюмський шлях, вони два тижні блукали «на вдачу» орієнтуючись за єдиним стабільним орієнтиром подорожників – «кінь-зорею». Упродовж усього часу блукання козаки не виявили сліду жодної живої людини – вочевидь усі переховувались від татар. Лише одного разу вони натрапили на свіжу «сакму» - широкий слід на траві від переїзду великої орди татар. Полковник з козаками поспішно сховалися у найближчому лісі, і перечекавши, «три дні і три ночі ні шляхом, ні дорогою, на вдачу, через болото і через ліс, не розглядаючи нічого, прямували навмання. Нарешті, почувши в стороні постріли, вони направились на них, щоб наїхати на город, на людей, щоб надалі не заблукати». Як виявилось, це були – Валуйки. Такими пустельними були на той час землі південніше «засічної чєрти» між Сіверським Дінцем і Доном.

1646 року, за наказом царя, білгородські воєводи зводять ряд укріплених острогів на спірних Річчу Посполитою кордонах, серед них Валки, на Харківщині. більшість служивих становили переселенці з-під Білгорода та міст «чєрти». Однак, тільки-но під нього прийшли переселенці з наміром будувати приміщення для служивих та частокіл, з протестом одразу ж прибули посланці з Полтави – від голови Яна Клосінського. У листі він заявив, що ця місцевість, як і пасіки та промислові угіддя у ньому – власність польської корони!

Побоюючись розв’язання конфлікту, московські воєводи поспішно закінчують будівництво острогу та інших укріплень, і виставляють посилені караули. Коли до Валок навідався князь Хілков, до нього прибули місцеві «черкаси» з лісових промислів, які заявили йому, що у лісах навколо його острожка було понад півтори сотні пасік, у яких перебувало від 5 до 10 українців-промисловців. Усіх їх грабують як «воровські люди», так і московські служиві, які у подальшому, дограбували усі пасіки українців, і виселили їх з околиць до «польських кордонів» (варто зауважити, подібні «шалості» білгородських служивих по відношенню до українців продовжувались і впродовж 50-х років цього ж століття, - коли вони грабували пасіки Харківського полку і вбивали під час розбоїв місцевих жителів).   

Однак, ані грабунки, ані життя серед багатющої природи не приваблювали сюди московських військових, і постій у Валківському острозі вони вважали мало не каторгою. Служиві і старшина постійно пиячили, або втікали з нього, виправдовуючись тим, що умови проживання у ньому нестерпними. Причиною цього були звичайні умови побуту московитів - тотальне безперервне пияцтво і утиски та здирництва воєвод. Навіть на початку 60-х років XVII ст., коли білгородський воєвода Г. Ромодановський посилає для підсилення дисципліни служивих Валок 150 драгунів, ті, нажахані розповіддю про нестерпність життя в острозі та несправедливість воєводи – розбіглися по дорозі на службу. Після цього, весь гарнізон перевели до Білгорода, а містечко заселили українські переселенці.

Втім, навіть після заснування острожка полтавська старшина продовжувала претендувати на землі лівобережного Дінця. У лютому 1661 р. до валківського острожка підійшов двотисячний загін Федора Жученка, який підтримував Юрася Хмельницького. Про їхній наступ міщан попередили заздалегідь, а тому майже одразу ж на стінах міста закипів бій, і містечка полтавчанам захопити не вдалося. Тоді Жученко почав громити слободи Харківського полку, але виступ військ Ромодановського змусив гетьманців відступити. І таких епізодів у той час було безліч. Головним чином через право власності на землю.  

Серед інших міст-слобід, складених переважно з московітів, які з середини XVII ст. намагається заснувати уряд Московського царства, були Тор, Маяцьке і Чугуїв. У останньому до кінця наступного століття вдалося зосередити і поселити на землю в більшості суто московське населення. Навколо Чугуєва почали виростати заселені переважно росіянами села та хутори: Кам’яна Яруга, Покровське, Бабка, Піщане, Введенське, Тернове, Васищеве, Тетліга, Зарожне, Шубине. Однак, ці «великоруські» поселенці по усій Слобідській Україні не становили якої-небудь впливової громади, а у співвідношенні до українців, навіть до кінця XVIIІ ст. ледве дотягували до 10 % від усього населення краю. Переселяли у ці суто московські анклави переважо «свєдєнцев» та «сходцев» - зведені групи з «Білгородської Украйни».

Передумови утворення Слобідських козацьких полків

 З початком Національно-визвольної війни 1648-1657 років під проводом Богдана Хмельницького величезні маси людей були задіяні у війні, потерпали від дій поляків, литовців, татар та епідемій і, як ми бачимо, поступово шукали тимчасового чи постійного захисту на Сході – у землях, які пізніше назвуть Слобідською Україною. Вочевидь, за старою традицією вони шукали тут прихистку, допоки на Наддніпрянщині не стабілізується ситуація. Про перші великі партії переселенців ми довідуємось вже у 1651-1652 роках. І більшість населення зривалося вже не з Лівобережжя, а з Правобережних полків, інколи цілими містечками й селами. 

Слобідські полки у XVII-XVIII ст.  

Перші хвилі осадників московські воєводи сприймали агресивно, називаючи їх «воровскімі черкасамі», але вже у липні 1651 р., збагнувши масштаби міграційної хвилі, царський уряд розіслав воєводам прикордонних з Україною міст грамоти, у яких визначався порядок прийняття та влаштування «черкас». Головними районами для їхнього розселення називалися міста Коротояк, Воронеж, Козлов – тобто вони прагнули підсилити «Білгородську чєрту». У грамотах також зазначалося, що, коли переселенці будуть приходити великими групами, то їх слід направляти «степами» аж до Волги. Однак, українці не збиралися виконувати вимог московської адміністрації, і самовільно, всупереч настановам царських чиновників, оселяються між Дінцем та Доном. Більше того, знову ж таки всупереч волі Москви, козаки організовуються у сотні і полки, і автономно  керують зайнятими територіями. У результаті цього за кілька років утворюється таке явище, як Слобідька Україна. Більшість населення краю навіть на середину XVIIІ ст. становили українці - майже 90%. 

Отже, при комплексному дослідженні історії Сіверщини і Слобожанщини розкривається особливість цього регіону: це древній край, де наші предки були автохтонами. І навіть після навал кочових орд і чужинців, особливо з часів Русі, українці прагнули повернути ці землі у своє володіння.
Історія заселення Слобідської України у попередні століття спотворювалася московськими режимами, і нині ми повинні ретельніше досліджувати цей пласт історії, особливо у контексті агресивної війни рф на знищення української нації. Адже ми не лише зараз відстоюємо свої міжнародно визнані землі, а й повинні доносити світові, що Московія незаконно окупувала і утримує нашу одвічну спадщину.