Дезертири

Останнім часом читаю новини що така-то країна не буде екстрадувати "уклоністів" в Україну.

Щойно повернувся з відпустки зі США, а мій друг і напарник Сергій ("Вовк") був в Чехії.

Під час відпустки кожному з нас неодноразово доводилося чути пропозиції дезертирувати. Тобто не повертатись назад. І виходили вони як від іноземців так і від українців (звісно не від наших сімей). Що ти забув в тій Україні? Весь час на війні заради чого? Навіть якщо не вбʼють і не покалічать, навіщо прирікати себе роками жити осторонь від усіх людей, які тебе люблять? Повернешся з війни, добре якщо будуть живі батьки, жінка не кине, але ж діти виростуть без батька. Спільнота, в яку ти потрапиш, буде чужою і ти в ній будеш чужинцем. Усе, що ти будував раніше, зникне або стане іншим. Навіщо ти прирікаєш себе на це?

Мене обурюють подібні розмови. І дратує існування світу з іншою системою цінностей Згадав чомусь повість "Полковник Шабер". Там Бальзак зіставляє два світогляди: наполеонівську систему цінностей, засновану на честі та військовій доблесті; і міщанством часів реставрації через 10 років.

Ми обидва не домовляючись між собою, однаково відповідали цим недалеким пропозиціям одним словом: "гідність".

Ми свідомо в лютому 2022 вирішили померти заради того, щоб не бути нікчемними боягузами і з відчуття обовʼязку. Я тоді чітко сказав собі: це кінець. А те що зараз ще живий — це приємний бонус. Десяткам моїх близьких друзів він не дістався. Чому я маю думати про якесь майно, карʼєру, бізнес та інші дрібниці?

Однак є привід замислитися над декількома питаннями.

Ті, хто воював і залишиться в живих після перемоги матимуть рівні права з батальйонами Монако? Діти загиблих солдат отримають такі самі можливості як діти втікачів за кордон?

Чому солдат за самоволку отримає 10 років увʼязнення без права на дострокове звільнення, а фейковий волонтер-невозвращенец за діючим законодавством взагалі не є злочинцем? Якщо ти римлянин — ти воюєш, якщо воюєш — ти римлянин. А якщо ні — ти раб. Як взагалі жити далі з такою кількістю рабів?

Як відмежувати тих, хто не воював тому що не узяли або тому що пахав в тилу немов скажений, віддаючи усе своє здоровʼя і статки від сраного "економічного фронту" — процвітаючих під час війни за мій рахунок здорових і сильних військовозобовʼязаних чоловіків, які не стали на облік або втекли?

Тут один пихатий сморчок розповідав мені, що якщо усіх ухилянтів посадити це "зруйнує економіку", чи то виходить ухилянти підтримують мене на фронті в столичних барах і дискотеках? Я не відчуваю себе їхнім співвітчизником, ось в чому річ. Ніхуя вони не римляни як на мене.

Спецпредставниця Пенні Пріцкер сказала: "Україна продемонструвала велику стійкість у воєнний час". Яку стійкість демонструють втікачі за кордон? Яку стійкість демонструють мільйонери, що донатять по 500 грн? Чи варто взагалі вважати часткою України громадян, які війну називають "отето от всьо" і при зʼявленні людей в однострої починають тікати, побоюючись що це працівники військомату.

Вважаю крім кримінального закону (а він за умов масового вчинення злочинів буде застосовуватися вибірково, що призведе до корупції) мають бути механізми системної дискримінації тих, хто не виконав свій обовʼязок. Підвищені податки, заборона на безкоштовну медичну допомогу, приватизацію, вищу освіту (їм та їхнім дітям), право на зброю, ну і далі можна багато чого придумати. Ну й точно довічно закриті двері в усі владні коридори.

Я вже одного разу написав, що мутні і недосконалі правила військового обліку слід змінити на просту цифрову систему з задекларованим самим громадянином/громадянкою способом виклику, у тому числі за кордоном, у тому числі для жінок. Особи без відповідного цифрового або карткового посвідчення мають бути прирівняні до осіб без паспорта — з усіма наслідками, наприклад працевлаштування, голосування на виборах, тощо.

А от тих, хто має відповідний сертифікат, але не зʼявився на виклик треба прирівняти до дезертирів і піддавати кримінальному переслідуванню. Усіх не пересаджати, але усі мають бути в розшуку. І не треба ніякої екстрадиції, навіщо вони нам тут потрібні — хоч як зеки хоч як штрафники, хай про них дбає та країна, яка їх прихистила.

А ми тим часом з рештою українців перебʼємо усіх загарбників.

Окупанти мають повиздихати.

На малюнку - картина Іллі Рєпіна "Дезертир".

Рєпін до речі родом з Чугуєва, ППД моєї рідної 92 окремої штурмової бригади.