Чому Україна не виробляє балістичні ракети?

 Існує думка, що навіть звільнення Україною всіх її окупованих територій не гарантує припинення війни. Сподівання на те, що Росія не зможе вести війну через внутрішні проблеми поки що не виправдовуються. Вочевидь, у нинішній ситуації припинення війни можливе лише за умов нанесення РФ неприйнятної шкоди. Обмежимо поняття "неприйнятна шкода" лише знищенням та/або виведенням з ладу критичних військових об’єктів та об’єктів ВПК. У нас війна, і є певні міжнародні правила ведення війн, яких Україна має дотримуватись. Тому поки полишимо поза розглядом такі речі як підрив дамб гідроспоруд, навмисне руйнування цивільних об’єктів і населених пунктів, спалення елеваторів, тощо, тобто те, чим РФ займається в Україні. Нам точно не треба уподібнюватись до троглодитів із РФ.

Ракетні засоби ураження РФ перетворили всю територію України на зону бойових дій. Тилом України, де-факто, стали країни блоку НАТО. Cтрах РФ перед воєнним конфліктом з НАТО є головним чинником безпеки об’єктів на території НАТО і це, безперечно, є перевагою України. Навпаки, тил РФ – це здебільшого сама РФ, тому розташовані там будь які військові об’єкти чи об’єкти ВПК є законною ціллю для ВСУ (але поки що не для НАТО). Інші країни як, наприклад, Іран, або Північна Корея ще не стали ключовими у забезпеченні РФ зброєю. Тил РФ також знаходиться у відносній безпеці, але це лише через відсутність у ВСУ відповідного ракетного озброєння. Вочевидь, для нанесення "неприйнятної шкоди" РФ таких засобів як дрони чи диверсії недостатньо. Відсутність відповідного ракетного озброєння не дозволяє також ефективно відповідати на терор, який здійснює РФ у вигляді ударів по цивільній та енергетичній інфраструктурі України.

Що таке тил РФ у географічному сенсі? Візьмемо на мапі України деяку точку, достатньо віддалену від лінії бойового зіткнення: наприклад, перехрестя трьох областей Харківської, Дніпропетровсьскої та Полтавської. Виходить, що переважна більшість критичних об’єктів ВПК РФ знаходиться на території, віддаленої всього лише на 2500 км від цієї точки, а це приблизно територія РФ на південь від Мурманська та на захід від Кургана. За наявності у ВСУ бойового ракетного комплексу з дальністю до 2500 км у зону потенційного ураження попадають більшість підприємств з виробництва бронетехніки, усіх типів ракет, ракетних та авіаційних двигунів, суднобудівництва, засобів ПВО, боєприпасів, БПЛА, компонентів для військової техніки та навіть ядерної зброї. Слід згадати також аеродроми, склади, нафтопереробні підприємства, нафтосховища, порти, військові бази, полігони і т.д. і т.п. Наведемо лише декілька прикладів. Уралвагонзавод знаходиться на відстані 1900 км від вищезгаданої точки, Курганвагонзавод – 2130 км, аеродром стратегічної авіації Оленья – 2100 км, Уралтрансмаш – 1890 км, Адміралтейські верфі та портова інфраструктура Санкт Петербургу – 1230 км, МКБ Факел (Алмаз-Антей) – 750 км. ВПК сучасної РФ, на відміну від СРСР, виглядає дуже вразливим. Так, наприклад, вивід з ладу Уралвагонзаводу майже позбавляє РФ виробництва танків, а Уралтрансмашу – виробництва САУ.

Практика доводить, що Україна навряд чи отримає від партнерів зброю для ураження території РФ на значну глибину. До того ж така зброя потрібна у кількості, що забезпечить її масоване використання. Це очевидно має бути саме українська зброя, яка розроблена та виготовлена в Україні. Україна має відповідні технології, що дозволяють характеризувати дальність застосування ракет у 2500 км фразою "всього лише".

Що ж у нас не так? Чому наведені вище досить очевидні факти не призвели до реальних результатів у створенні ракетного озброєння навіть через півтора роки війни?

Розглянемо спочатку деякі технічні аспекти щодо різних типів ракетного озброєння. Насамперед, відкинимо з розгляду ракетні системи з використанням гіперзвукових прямоточних повітряно-реактивних двигунів через відсутність перспектив їх швидкого створення в Україні. Залишаються крилаті та балістичні ракети. Дальність застосування у 2500 км дозволяє використовувати і крилаті і балістичні типи ракет, але балістичні мають перевагу у більш високій вірогідності враження цілі та у можливості використання значно більших боєзарядів. Саме у створенні балістичних ракет Україна має унікальну експертизу через наявність таких підприємств як Південне, Південмаш, Хартрон та інших, тому сконцентруємо увагу саме на балістичних ракетах.

Ще у 1959 році була прийнята на озброєння розроблена в КБ Південне ракета Р-12, здатна закинути боєголовку вагою 1600 кг на дальність 2080 км. Ракета масово вироблялась на трьох заводах, у тому числі Південмаші, та була на озброєні до 1989 року. Тобто Р-12, яка зроблена на рівні технологій 1950х років минулого століття – це наявний приклад того, що, суто з технічної точки зору, створення в Україні балістичної ракети з дальністю близько 2500 км (ракети середньої дальності) не є проблемою. У чому ж тоді проблеми?

Р-12 – це ракета на рідкому паливі, а саме такі ракети вироблялись на Південмаші. Балістичні ракети на твердому паливі в України вироблялись на ПМЗ у Павлограді. Очевидно, що у даний час розміщення виробництва ракет середньої дальності на таких дуже відомих крупних підприємствах означає, що гарантовано, рано чи пізно, воно буде виведено з ладу ракетними атаками РФ. Та й взагалі, Південмаш та ПМЗ були створені для значно більш масштабних задач. Постає питання: "А чи можливо швидка організація виробництва ракети середньої дальності в Україні без залучення Південмашу чи ПМЗ?". Так, це можливо, але за умови, що ракета буде рідинною. Твердопаливну ж ракету можливо порівняти з великим зарядом вибухонебезпечної речовини, яким, по-суті, і є двигун цієї ракети. Тому виробляти крупні твердопаливні ракети можливо лише на вузько спеціалізованих підприємствах, таких як ПМЗ.

Декілька слів про стан українських державних підприємств ракетно-космічної галузі. На жаль можливо констатувати, що здебільшого, це стабільно деградуючі організації. Деградація відбувається у всіх сферах: кадровій, технологічній, організаційній та навіть медійній. Щодо останнього, то вже набили оскомину фільми, книги, статті та оповіді про велике минуле, про створений колись "ракєтно-ядєрний щіт родіни", унікальні розробки, до яких нинішнє покоління має таке ж відношення, як Путін до перемоги у Другій світовій війні. Але, при цьому, за роки незалежності в Україні не було створено ні однієї нової космічної ракети. Так, держава не забезпечувала достатнього фінансування, але це тільки частина правди. Наприклад, де ракета Циклон-4, на розробку якої було витрачено приблизно півмільярда американських доларів? Її нема. Де супутник Січ-2-30, який створювали більш ніж 10 років витративши також чималі кошти? Він виведений на орбіту, але не працює. Є питання також до розробки ОТРК Грім-2 (Сапсан), тощо. Взагалі, якщо згадати всі досягнення у ракетно-космічній галузі України за часів незалежності, то вони дуже і дуже скромні. На даний момент можливо констатувати вкрай низьку ефективність державних підприємств і є всі підстави для сумнівів у спроможності їх до швидкої розробки, та й взагалі розробки, потрібних ВСУ балістичних ракет та організації масового виробництва навіть за умов мирного часу. Уявимо ситуацію, що держава створює таке замовлення. Відповідні академіки, "видатні діячи" галузі, менеджери та різні причетні авторитети звісно підтвердять, що все можливо. Проводячи аналогію зі створенням Циклон-4, вийде що потрібно буде знайти декілька сотень мільйонів американських доларів та 5-7 років на розробку. На наївне питання а чому так довго і дорого на вас поблажливо подивляться і скажуть: "А що ви хотіли? Це ж ракетна техніка. Тут по іншому не буває". Скоріш за все терміни будуть зірвані але, при цьому, всі виділенні гроші потрачені. Якщо в умовах мирного часу таке було можливим, то у воєнний час тим паче, бо існує безліч форсмажорних обставин, якими можливо виправдати будь що. Розуміння високої вірогідності саме такого результату є одним з чинників зневіри до української ракетно-космічної галузі з боку будь-якого замовника.

Ситуація ускладняється тим, що в Україні державні ракетно-космічні підприємства, де-факто, залишаються монополістами з точки зору участі у державних програмах, не зважаючи на закон про можливість функціювання приватних підприємств. Державні підприємства є монополістами й у використанні радянської спадщини, при тому, що у цивілізованому світі, зокрема в США, є численні факти передачі державної інтелектуальності власності до приватних компаній за умови що вона не буде передаватися за межі країни та при досить суровому контролі з боку держави. Наприклад, перший ракетний двигун компанії Space-X Мерлін-1А був створений на базі двигуна, розробленого НАСА у рамках програми Fastrack. Українські державні підприємства виступають також у ролі ексклюзивних експертів з ракетно-космічних питань і, здебільшого ними ж, культивується ставлення до приватних компаній як до чогось тимчасового та несерйозного. Найм приватними компаніями спеціалістів з державних підприємств ними трактується як несправедлива крадіжка інтелектуальної власності, хоча у всьому цивілізованому світі це нормальний процес. Монополізм – це один із чинників деградації. Звичайно, що монополісту комфортно залишатися монополістом, але завданням держави є якраз боротьба з монополізмом.

Швидке створення в Україні бойового ракетного комплексу на базі рідинної балістичної ракети середньої дальності цілком можливе лише за умови залучення в якості головного розробника приватної компанії. Само собою для цього необхідне достатнє та своєчасне фінансування. Інші умови, що мають бути виконані з боку держави, наведені нижче.

1. Власники української приватної ракетно-космічної компанії повинні бути громадянами України. Це загальна вимога у цивілізованих країнах, бо це питання національної безпеки, яке залишилося поза увагою нашої держави. Не має права людина з будь-яким іноземним паспортом контролювати та мати доступ до інформації, пов’язаною з вітчизняними технологіями подвійного призначення. Але в Україні це не так. Чиї інтереси представляють іноземці, що необмежено контролюють діяльність деяких українських ракетно-космічних компаній і чи співпадають ці інтереси з національними інтересами нашої країни? У яких цілях іноземцями контролюється і використовується дефіцитний кадровий потенціал? Яскравим прикладом захисту своїх національних інтересів є США, зокрема відома компанія Firefly Aerospace, де іноземний громадянин з британським паспортом був позбавлений будь якого відношення до діяльності компанії незважаючи на внесені інвестиції. Чому в Україні має бути не так?

2. Головний розробник повинен мати право на самостійне використання коштів в рамках наявного бюджету та має бути забезпечений правом вільно вибирати підрядників для виконання робіт, в тому числі державні підприємства. Звісно, що головний розробник, при цьому, має нести повну відповідальність за кінцеві результати.

3. Держава повинна забезпечити доступ до всіх наявних ресурсів в Україні, які потрібні для максимально швидкого виконання робіт. Під ресурсами мається на увазі виробничі потужності, проведення випробувань, будівельних робіт, тощо. Звісно, що залучення ресурсів має відбуватися виключно на комерційній основі.

4. Контрольні функції держави не повинні впливати на хід робіт. Умовно, головний розробник сам вирішує скільки крапель клею потрібно, щоб приклеїти датчик, а не бюрократ-контролер. Є бюджет і є певні результати в рамках заздалегідь встановлених термінів. Відповідальність має бути за кінцевим результатом згідно визначеного плану та об’єму фінансування. Контроль повинен буди, але безпосередні виконавці робіт його не повинні помічати протягом узгодженого терміну виконання робіт. Це вкрай важливо.

Звісно у багатьох виникне питання, а чи є серед приватних компаній експертиза, яка реально дозволить зробити балістичну ракету для масованого бойового використання без залучення КБ Південне та Південмашу у якості основних виконавців? Так, ця експертиза дійсно існує. Розробки українських приватних компаній вже стали частиною декількох успішно здійснених космічних місій. Слід зазначити, що це принципово нові розробки в основі яких покладені новітні технології проектування та виробництва, зокрема 3д друку. Саме завдяки приватним компаніям, за потенціалом, Україна й досі знаходиться на сучасному рівні у сфері ракетно-космічних технологій. Чому про це ніхто не знає? Є три причини.

Перша причина – це монополізм державних ракетно-космічних підприємств, які не зацікавлені у появі конкурентів.

Друга причина – це комплекс якостей державних чиновників. Сюди входять консерватизм, домінування власних інтересів над державними, брак відповідних знань, безсистемність і т.д.

Третя причина – це іноземний контроль найбільш ефективних приватних ракетно-космічних компаній України. Структури, контролюючи ці компанії, не зацікавлені у висвітленні своїх реальних можливостей і це потребує більш розгорнутого пояснення.

Звичайно, що кадрове наповнення приватних ракетно-космічних компаній відбувалося, здебільшого, за рахунок кадрів держпідприємств і, судячи з усього, створювалися вони саме заради їхнього контролю та як форпости для подальшого розповсюдження контролю по ракетно-космічній галузі України. Комерційна прибутковість від ракетно-космічної діяльності, при цьому, ніколи не була пріоритетом. Участь деяких українських приватних підприємств в космічних програмах США була лише додатковим медійним бонусом для власників та імітацією комерційної діяльності - такої собі комерційної ширми. По факту, ні медійні, ні комерційні вигоди ніколи не заміщали собою основну ціль у вигляді повного всеосяжного контролю. Так, згадані приватні підприємства, за рахунок якості задіяного науково-технічного персоналу та правильного технічного менеджменту змогли досягти вагомих результатів у засвоєні та впроваджені нових технологій. Але було це зроблено скоріше не завдяки, а всупереч обставинам і тільки через участь у американських проектах, бо з боку американських замовників був запит на високоякісний технічний результат (і цей результат їм було надано). Після досить скандального видворення з американського ракетно-космічного ринку іноземних власників українських приватних компаній, у останніх повністю зникла зацікавленість до технічної складової. Їм стало абсолютно байдуже на наявну у них технічну експертизу та на її комерціалізацію. Їх не цікавить також використання наявної експертизи і в інтересах України, що виглядає особливо дивно зараз під час війни. Кому ж все це вигідно і хто насправді це все фінансує? Точно можна сказати кому це не вигідно. Це – Україна. Скоріше за все, замовники і кінцеві бенефіціари є представниками державних установ США. США завжди були зацікавлені у взятті під контроль підприємств ВПК на території колишнього СРСР. По-перше, функціювання таких підприємств ніколи не було вигідним для США, а, по-друге, існувала потенційна загроза розповсюдження військових технологій по світу. Добре відомі факти прямого тиску з боку США щодо небажаної співпраці України з деякими країнами. Наприклад, участь харківського Турбоатома у поставках турбін до Ірану була заблокована через тиск США. Окрім прямого тиску використовувалися і інші, більш м’які методи впливу. У якості прикладу можна згадати діяльність Українського науково-технічного центру (УНТЦ), який фінансувався із США. Українські підприємства та організації, пов’язані з ВПК, через УНТЦ отримували гранти на втілення суто не військових проектів. Серед умов для отримання грантів було зобов’язання, що всі співробітники, задіяні до виконання робіт в рамках гранту, не повинні були працювати паралельно над другими проектами. Контроль за виконанням всіх умов здійснювався американцями шляхом періодичних інспекцій та співбесід з виконавцями робіт безпосередньо на підприємствах. Чому ми маємо вважати, що на сьогодні відносини США до Українського ВПК мають змінитись, та ще й у ракетно-космічній сфері? Чому ми маємо думати, що мають змінитися підходи до втілення відповідного контролю? М’які способи отримання контролю базуються на створенні красивих привабливих образів для ширми, що маскує реальні цілі. Є всі підстави вважати, що за зовнішньо красивою ширмою з філософії Ноосфери та балачок про пасіонарність, романтизм, безкорисну відданість ділу освоєння космічного простору, занепокоєння глобальною долею людства, ховається щось дуже примітивно прагматичне і, при цьому, дуже банальне. Безглуздо пред’являти претензії до США за те, що у них є державні інтереси і вони їх відстоюють. Так само безглуздо сподіватись, що ці інтереси мають обов’язково співпадати з нашими інтересами навіть зараз. Але можна с повним правом пред’явити претензії до самих себе. Де державні інтереси України? Платити за їх відсутність у минулому приходиться на жаль великою ціною, сподіваючись цілком на милість союзників. А чи дадуть нам ракети, якщо дадуть, то коли, які і скільки і чи не передумають у майбутньому? Можна не сумніватися, що ракети середньої дальності, які конче потрібні для перемоги, нам ніхто не дасть. Могла б Україна створити власні балістичні ракети середньої дальності? Могла і поки ще може.

Українська ракетно-космічна галузь знаходиться у кризі та близька до точки незворотності. Ще є достатньо молоді кваліфіковані кадри, які можуть і хочуть працювати в Україні, які здатні зробити вагомий внесок в обороноздатність. Наявність цих кадрів – це не досягнення держави. Це сталося всупереч діям чи, правильніше, бездіяльності держави. І якщо зараз держава не дасть можливості для цих людей реалізувати свій потенціал на користь тієї ж держави, то Україна остаточно втратить свій статус ракетно-космічній держави. А що ж фахівці? А фахівці або роз’їдуться по іншим країнам, або перекваліфікуються. Знання гідродинаміки можуть бути використанні у харчовому виробництві, наприклад пива. І дуже б не хотілося, щоб це пиво називали "півом".