Країна в країні зі своїми правилами

Пишу і руки тремтять... від безпорадності, від усвідомлення ступеня брехні, лицімірства і не справедливості, яка стала процвітати на передовій... серед наших же , тих хто має бути згуртованим у ці дні. Мій чоловік, Ігор Єсипенко, не маючи військового квитка, після місяця підготовки, пішов на фронт, на передову на нульову позицію. Воював під Авдіївкою, на найближчій точці від ворога. Збирали на фронт усіма моїми знайомими дівчатками волонтерами, бо у держави не вистачає коштів на обмундирування солдата. На передовій з'ясувалося, що немає ні генераторів, ні тепловізорів, їжі....хто що сам дістане.

Підняла кого змогла, зверталася до багатьох відомих волонтерів, публічних особистостей, щоб допомогли роті та придбали необхідне. Незабаром почалися тяжкі бої, ворог пішов у наступ, була просто м'ясорубка, яку словами не опишеш. Чоловік, коли виходило додзвонитися мені, просив щоб я не сильно плакала, якщо він загине, щоразу прощався ... не знав чи доживе до наступного дня. Щодня його підрозділ зазнавав великих втрат. З роти в живих залишилося кілька людей.

Ще до наступу з боку супротивника, українські солдати просили у командування підкріплення, бо сили були явно не рівні з супротивником і за технікою і за чисельностю солдат. Але прохання були проігноровані. З роти вижили одиниці, включаючи Ігоря. Стратегічно на тій позиції, за словами солдатів, було особливо важливим підкріплення через загрозу взяття Авдіївки в котел, але хлопці так і не дочекалися, не докричалися до керівництва.

І коли стався трагічний бій, кілька поранених солдатів з роти без патронів, були змушені відступити, замість підтримки пораненим, контуженим українським солдатам, командири почали звинувачувати, шукати винних у фіасці бою солдатів, закривати їм роти, психологічно тиснути, щоб усю вину хлопці взяли на себе. Тягли з наданням медичної допомоги, реєстрації рапартів.
Саме замполіт Кирилов Андрій, не підписував рапорт, чомусь тягнув. Я почала одразу бити на сполох, коли три дні після поранення осколком у шию та контузії, Ігоря не оформляли як трьохсотого і не везли на обстеження та лікування.

У лікарні після того, як видали довідку без друку заднім числом, хоча за день до цього говорили про те, що Ігоря вони відправлять на ВЛК, Ігоря несподівано забрали з лікарні військові під дулом пістолета, забрали телефон та відвезли у невідомому напрямку.

11 днів я не можу зв'язатися з чоловіком і не знаю про його долю. Друзі солдати повідомили, що мого чоловіка, так як він багато розумував, просив підписати йому рапорт і настоював на медичній допомозі, не взлюбив замполіт Кирилов Андрій, і тепер все робить щоб психологічно зламати мого чоловіка і навішати на нього всіх собак, показово намагаються покарати перед іншими хлопцями, що залишилися живими, щоб вони не розкривали рота, не розумували, а відчували навпаки себе винними, що не залишилися на позиції без зброї і не схилили голови разом з іншими хлопцями.

Коли я зателефонувала замполіту Кирилову Андрію, він відмовився надавати якісь пояснення, за що , чому таке ставлення до мого чоловіка, назвав провокаторкою! Зі слів побратимів, Ігорю не дають навіть зробити дзвінок адвокату, протягом 11 днів він залишається в однієї футболці, не дають переодягнутися! Вимушен спати на бетонної підлозі, і це - після контузії і осколочного поранення....За що таке витончене катування в наші дні, яке повинно призвести до психологічного зриву та ще більшого погіршення фізичного стану, не зрозуміло.

За словами адвоката, відбирання телефону та затримання солдатів - це поширений психологічний вплив на незручних солдатів, і скільки адвокати не пишуть не дзвонять не намагаються порушити справи, ще жоден командир під час війни, не покараний за неправові методи впливу на солдатів. Виходить у нас країна в країні зі своїми правилами. Зараз дуже напружена обстановка в авдіївському напрямку, тому хлопців, що залишилися в живих, включаючи Ігоря Єсипенка, намагаються зробити винними, перекласти відповідальність.

P.S.
Прикро, що Ігор із тих хлопців, які пішли на передову добровільно, не маючи навіть військового квитка та підготовки. Для нього було головним стати, якнайшвидше, на захист нашої держави та українського народу. А в результаті, ось така подяка. Таким відношенням командири тільки відбивають у солдатів бажання йти у бій, кожну хвилину ризикуючи життям, і головне ображених і обурених солдат на своє ж керівництво, стає з кожним днем більше. Будь ласка, зупиниться і перестаньте знущатися над своїми же!