Чому Шойгу почав говорити про дипломатію?

Чи має росія взагалі право на дипломатію? Найдивніше, що російський міністр оборони Сергій Шойгу вважає саме так. Під час візиту до Китаю 30 жовтня він висловився за використання дипломатії для врегулювання війни з Україною. Шойгу вжив фрази "реалістична дипломатія" та "постконфлікте врегулювання" відносин росії як з Україною, так із Заходом.

Схоже, в Кремлі виникла ідея завести війну проти України в черговий раунд умовних "мінських домовленостей" - а це не більш як інструмент заморозити бойові дії, що для росії має кілька цілей: відпочинок для російської армії, поповнення запасів озброєння та спроба дочекатися переходу міжнародної уваги від боротьби України проти російської інвазії до війни в Ізраїлі.

Шойгу, роблячи свою заяву про дипломатію в Пекіні, протестував те, як його сприймають в міжнародному середовищі, а також зробив спробу окреслити для росії один з потенційно можливих міжнародних майданчиків для трансляції кремлівських меседжів. Станом на зараз, поза межами ООН росія не має дієвих каналів міжнародної комунікації, але хоче їх мати.

Якщо в період формування мінських домовленостей в 2014-2014 роках росія мала можливість сісти за один стіл переговорів з Україною, Німеччиною та Францією, то зараз така можливість для неї втрачена. Втім, Кремль досі цього не зрозумів, вважаючи, що у Заходу є причини з ним розмовляти. Втрата росією права на дипломатію, на власний голос у сьогоднішньому світі – це і є ціна війни. Одна з найжорсткіших санкцій. Росію просто ніхто не чує.

У 2024 році в росії відбудуться президентські псевдо-вибори. Володимир Путін точно хоче притримати на момент цих "виборів" право говорити про здобутий та втриманий контроль над українськими територіями – і для цього Кремль використовуватиме як спроби створити нові дипломатичні формати для розмови про війну, так і безмежну кількість збройних провокацій на лінії фронту та на українських кордонах. Кремль ще й розраховує, що його спроби нав’язати незручний для України дипломатичний формат матиме своїх прихильників у самій Україні.

Динаміка бойових дій однозначно говорить про те, що втримати українські території збройними методами росії не вдасться. Так, українська контр-наступальна операція йде не настільки швидкими темпами, як багато кому хотілося б, але саме українська армія просувається вперед. Росіяни ж кілометр за кілометром відступають. Вони все ще намагаються використовувати в якості зброї злочини проти цивільного населення – і це нові й нові трагедії. Втім, ці трагедії не дозволять росії змінити розвиток війни на свою користь.

Кремль волів би дати шанс власному Міністерству зовнішніх справ під проводом Сергія Лаврова ускладнити дипломатію, що оточує війну, наситивши її специфічно російськими ідеями про розподіл зон впливу в Східній Європі. Домогтися якихось бодай формальних домовленостей, сісти бодай за якийсь стіл перемовин, досягти можливості доносити свою позицію – як завжди, брехливу – через міжнародні медіа. Зустрічаючи технологічну перевагу Збройних Сил України на полях битв, росія хоче нав’язати новий фронт – дипломатичний, де вона робитиме з будь-якими переговорами те саме, що й з мінськими домовленостями чи спробами організувати гуманітарні коридори для цивільного населення Донбасу в 2022 році.

Але зараз – не 1992 рік, коли російська армія спромоглася окупувати молдовське Придністров’я, скориставшись тим, що молодий молдовський уряд був недостатньо інституційно спроможний, аби бодай довести свою позицію до уваги великих глобальних суперсил та досягти визнання російської окупації незаконним. Зараз – не 2008-й, коли Грузія так і не отримала суттєвої військової підтримки, коли туди вдерлася російська армія. І зараз – не 2014-й, коли ЗСУ не мали не те що далекобійної артилерії, але навіть базової протитанкової зброї НАТО, щоби протистояти російським бандам Гіркіна.

Арсенал можливих подальших рішень Кремля досить обмежений. Виробничі можливості Рособоронпрому ще дозволяють планувати нові місяці протистояння на фронтах, однак вони зовсім не гарантують російській армії жодних успіхів. Якщо Рособоронпром просто здатний більш-менш підтримувати виробничий режим на попередньому рівні, то Укроборонпром навпаки – активно розширює як виробництво нових видів озброєнь, так і ремонт пошкодженої техніки.

Ще й у самій росії діє спеціальний антитерористичний режим, що його ввела ФСБ, для придушення можливих протестів проти війни. А цей режим також потребує як ресурсів, так і залучення російських спецпризначенців для виконання завдань на самій російській території. Розраховувати для виконання бойових завдань в Україні на додаткові сили загону "Альфа", Росгвардії, внутрішніх військ чи військової поліції російське Міністерство оборони не може. Путінський режим просто не здатен дихати вільно без величезного внутрішнього поліцейського ресурсу. І чим далі у 2024 рік з псевдо-виборами в росії – тим більше цих спеціальних сил Кремль потребуватиме.

Допити російських військовополонених всі більше показують, що їхня мотивація суттєво змінилася. Якщо на початку війни більшість із них зберігала віру в політичні гасла Кремля про "єдиний народ", то тепер чимало з них беруть участь в бойових діях за гроші або принаймні за обіцянку зарплати. Це відбувається на фоні девальвації російського рубля та зменшення його купівельної спроможності, внаслідок чого російський центробанк мусив підняти свої ставки до вкрай високого рівня – 15%. Це абсолютно нетиповий рівень ставок для російської економіки, враховуючи її внутрішню закредитованість та фактичну відсутність доступу до міжнародного ринку капіталу.

Спроба відкрити новий дипломатичний фронт – це агонія потуг Кремля бодай якось змінити хід війни на власну користь й відволікти увагу від втрати росіянами української території, котру вони поки здатні контролювати збройними методами. Це – хороший знак для України. Якщо вже Шойгу заговорив про дипломатію – значить, справи в російської армії йдуть дійсно погано. Вона ще поки здатна хоч якось триматися на своїх оборонних рубежах, але точно не здатна на наступ. Та й втримати зайняті рубежі їй все важче, адже насувається зима, а зимовий період бойових дій є особливо вимогливим до ресурсного забезпечення – і це стосується всього: оснащення, логістика, боєприпаси, комфорт солдатів, їхня мотивація та швидкість ротації. Варто Шойгу збільшити терміни ротації російських військовослужбовців – серед них почнеться чергова хвиля протестів. Так було в Чечні у 1990-х, коли керівництво російської армії збільшило термін залучення солдатів до бойових дій з 90 до 180 днів.

Через це саме зараз – дуже хороший шанс виснажити росію та російську армію. Вони все ще має певні резерви, але так само має все більше причин зберегти ці резерви на майбутнє, тому що поновити їх вкрай складно. Кожен новий мобілізований російський солдат потребує зарплати – а Міноборони росії має все менше можливостей цю зарплату вчасно сплачувати, попри заяви міністра фінансів Антона Силуанова про збільшення військового бюджету вдвічі в 2024 році. Так, нам усім хочеться виграти цю війну якнайшвидше – однак в даному разі потрібно поспішати, не поспішаючи. Плин часу – на стороні України. Все говорить про те, що росія виснажена – і ми маємо цим виснаженням добре скористатися.