Членство в ЄС і НАТО — найбажаніші гарантії безпеки й трансформації України

На перший погляд, усе цілком зрозуміло. До повноправного членства України в ЄС і НАТО прагнуть українське суспільство і влада. Таке саме бажання декларують наші західні партнери. В цьому напрямку нещодавно прийняла рішення Єврокомісія та (меншою мірою) відбулися просування на саміті НАТО у Вільнюсі.

Для України очевидно, що членство в ЄС задає внутрішню рамку реформ, модернізації і трансформації, відомих як відповідність Копенгагенським критеріям. А членство в НАТО створює зовнішній каркас безпеки, без якого, своєю чергою, неможливі внутрішні зміни й економічне зростання.

Ці дві мети тісно повʼязані між собою. Україна отримає гарантії безпеки у вигляді членства в Альянсі, якщо продемонструє прогрес у внутрішній модернізації, а він буде можливий тоді, коли діятимуть гарантії безпеки. Для нас навіть краще спочатку мати безпеку, а тоді займатися модернізацією. Захід же ставить питання, щоб ці процеси йшли паралельно, причому поступово і з регулярною оцінкою виконання критеріїв.

І тут існує велика проблема. Такий підхід відображає довоєнні реалії та довоєнний спосіб мислення на Заході.

Саме тому в лютому 2023 року на Мюнхенській безпековій конференції українське громадянське суспільство оприлюднило "Маніфест сталого миру" — документ із баченням того, чим має закінчитися російсько-українська війна і якими мають бути гарантії сталого миру для України і світу.

На нашу думку, війна повністю обнулила навʼязувані Росією тези про "нову архітектуру безпеки в Європі" — простіше кажучи, поділу країн на сфери впливу великих гравців (концепція Ялти-2), а також ідеї нейтрального чи позаблокового статусу України, які знову ставили нас у залежність від доброї волі "гарантів" — тих, хто не вберіг нас ні від анексії Криму, ні від війни на Донбасі, ні від повномасштабного вторгнення.

Із початком війни збанкрутував і скептичний погляд на Україну як військово слабку державу. Під тиском виняткових випробувань наша країна вистояла, показала вражаючу єдність і гідно протистоїть у рази сильнішому агресору. Така Україна є не споживачем, а суттєвим контрибутором, наріжним каменем європейської безпеки.

Війна поставила вимогу рішуче переглянути побоювання НАТО про те, що розширення блоку, особливо прийняття України, посилить протистояння з РФ і загрозу світової війни. Все сталося з точністю до навпаки: відмова навіть запросити Україну чи дати їй ПДЧ тільки підштовхнула Путіна до анексії, а потім до агресії.

На переконання авторів "Маніфесту", нині ризики від невключення України в НАТО суттєво перевищують ризики від її включення (які, безумовно, теж існують). І ці ризики стосуються не лише безкінечного затягування війни Кремлем, що тягне за собою видатки й економічні проблеми. Йдеться про розгортання збройних конфліктів у різних точках світу і небезпеку початку третьої світової війни.

Спробую пояснити цю неочевидну на перший погляд тезу.

Путін розпочав свою агресивну політику з переконанням, що Захід внутрішньо слабкий, розʼєднаний і боїться Росії, особливо її військової потуги. Розвиток подій у 2008–2022 рр. тільки підтверджував його думки.

Впродовж цього часу Захід і справді боявся. Боявся ескалації в Європі, тому закликав Україну не чинити опір російському вторгненню в Крим у 2014 р. Боявся нової війни на континенті, тому до 2022 р. фактично не надавав Україні жодного, навіть найбільш необхідного оборонного озброєння. Боявся загострення відносин з РФ, тому посилював торгівлю з нею, думаючи, що економічна вигода послабить агресивні плани Кремля.

Цей страх виявився однією з вагомих причин вторгнення в Україну. Якщо вчасно не зупинити бандита і гвалтівника, давши йому по пиці, він ітиме далі.

Перебіг російсько-української війни у 2022–2023 рр. багато в чому зруйнував ілюзії Путіна і вилікував страхи Заходу. Але не всі і не повністю.

Бо якщо Україні кажуть, що її приймуть (чи лише запросять) до НАТО аж після закінчення війни, це не тільки дає сигнал Путіну якомога довше затягувати саму війну. Це чітка ознака, що залишки страху перед конаючою Росією все ще живуть у головах західних політиків. Якщо офіційні особи НАТО і лідери його провідних країн кажуть, що найважливіше — не допустити ескалації і поширення війни в Європі, вони виявляють страх. Якщо НАТО вважає, що головне — не допустити прямого воєнного зіткнення з РФ, це також вказує на побоювання перед Росією.

Всі ці страхи сигналізують Путіну, що його гра не зіграна до кінця, тому він буде посилювати ці страхи. Він шукатиме союзників по світу і розпалюватиме пожежі там, де йому це вдасться. Тим більше, що прихованих конфліктів у світі не бракує. І в якийсь момент ситуація може вийти з-під контролю та перерости у світову війну.

Спосіб мислення, заснований на страхах, а не раціональному розрахунку, рішучості і здатності застосувати силу, веде до катастрофи. Його потрібно рішуче відкинути.

Врешті, вирішального значення набуває не питання "Чи приймуть Україну до НАТО?", а відповідь на питання "Коли це станеться?" Бо якщо тобі не кажуть, коли, це приховано може означати НІКОЛИ.

А щоб таких підозр і побоювань не виникало, варто чітко і однозначно позбутися страхів перед удаваною військовою міцністю Росії її непереможністю, позбавити її навіть теоретичної здатності розпалити світову пожежу.

Це досягається двома шляхами: якомога швидше завдати Росії поразки на полі бою (і на Заході чудово знають як це треба зробити), а також прийняти Україну в НАТО, не боячись шантажу і погроз Путіна, в тому числі ядерних.

Бо якщо залишки страху і далі заважатимуть Заходу прийняти правильне рішення, то Україна й на ювілейному саміті НАТО у Вашингтоні в 2024 р. не отримає навіть запрошення.

Для набуття Україною повноправного членства в ЄС, а особливо в НАТО, що є однією з гарантій сталого миру, записаних у "Маніфесті", потрібно дуже мало — і водночас дуже багато. Необхідно змінити спосіб мислення та інерцію Заходу, перевівши їх із площини домінування страхів у площину раціональних рішень.

Прийняття України в НАТО є для Заходу раціональним рішенням. Воно збільшує безпеку, а не загрози. Воно зменшує ймовірність появи нових воєнних конфліктів і переростання їх у світову війну.

Коли скептики кажуть, що рішення запросити Україну в Альянс тягне за собою ризики для Заходу, то ми відповімо, що ризики є завжди. Просто слід ретельно порахувати, які рішення ведуть до збільшення ризиків, а які формують тенденцію до їх зменшення.

І ще необхідні політична рішучість, стратегічний погляд, заснований не на сьогоденних тривогах і бажаннях, а на довгострокових стратегічних прагненнях зберегти ліберальний порядок та домінування найсильнішої військової потуги в сучасному світі.

Тарас Стецьків,

політик, громадський діяч, Народний депутат України 5 скликань, один зі співавторів "Маніфесту сталого миру"