Дрони для саперів: історичний екскурс

Продовжую свій серійний лонгрід на тему дронів для військових інженерів. Першу вступну частину ви можете прочитати тут.

Ідея використовувати БПЛА чи, ширше, мінування на дистанції від сапера-оператора, у інженерній справі не нова. Зокрема, німецькі самоходні протитанкові міни «Голіаф» чи «Боргвард» на радіокеруванні, а також безліч подібних експериментальних систем з’явилися ще у добу Другої світової. Кілька таких "прото-БПЛА" ви бачите на фото вгорі. Проте цікавість до ідеї убили протитанкові гранатомети - вони виявилися і дешевшими, і простішими у виробництві, ніж самохідні міни.

Попри це, самі по собі самохідні системи ближче до кінця ХХ століття почали використовуватися для розмінування особливо небезпечних вибухових пристроїв як в цивільній, так і у військовій сфері. Одним з таких комплексів розмінування, є, наприклад, американський PackBot 525. На нього, як і на значну частину подібних систем, встановлююються різні модулі, кожен з яких призначений для виконання різних задач в різну пору дня.

А от ідея саме мінування на певній дистанції від сапера була реалізована спочатку саме шляхом створення спеціалізованих боєприпасів для існуючих артсистем. Проте про все по порядку.

Ще досвід Другої світової показав, що кожне мінне поле і ширше – будь-яке дротяне чи земляне загородження, рано чи пізно помічає ворог. А значить, він завчасно обходить його або заздалегіть готується робити в ньому прохід. Радянська військова наука відреагувала на це у властивому її камікадзе-стилі, а саме - створенням РЗЗ, рухомих загонів загородження, груп військових інженерів, які мчаться назустріч атакуючому ворогу і ставить міни прямо у нього перед носом.

А от німецькі теоретики, а за ними і вся західна військова думка вирішила цю проблему інакше. Так з’явилися системи дистанційного мінування. Винахід не тільки зберігав цінних фахівців, але й давав можливість перекривати шляхи сполучення і логістики в глибокому тилу ворога.

Недолік дистанційного мінування рівно один – колись-таки доведеться наступати, а значить можна легко наткнутися на свої ж міни. З цим недоліком зіткнулася армія США, яка під час Корейської війни активно використовувала німецький виріб часів Другої Світової -  Spreng Dickenwend -2.

Аби вирішити цю проблему, американці створили BLU-43/B "Dragontooth" і BLU-42/B які були оснащені самоліквідатором. Її повним аналогом є добре знайомі нам радянська ПФМ-1 «Лепесток» і ПОМ-1 «Медальйон». Спираючись на успіхи протипіхотки, з’явилися і відповідні протитанкові міни. Так, побачивши успіхи закордонних колег, СРСР з запізненням на 30 років теж почав створювати власні моделі мін дистанційної постановки.

Треба відмітити, що сучасна концепція мінної війни не розглядає протитанкові мінні поля окремо від протипіхотних. Другі мають прикривати перші, а перші – обмежувати прохід через другі за допомогою техніки.

Враховуючи специфічні переваги мінних полів, а також наявні сили і засоби, інженерна наука ігнорувала ідею дистанційної постановки дротяних загороджень, попри їх значну ефективність. Якщо говорити про встановлення і зняття водних мін, то ще з початку ХХ століття ця задача лягла на мінні тральщики - спеціально обладнані військові кораблі, а також на спецзагони.

Тепер, зрозумівши якими є вихідні точки, ми можемо проаналізувати перспективи і можливості використання БПЛА в інженерній справі у майбутньому.