Тернистий шлях України до членства в ЄС лише розпочинається

Польща, прикриваючись блокадою кордону, де-факто розпочала консультації з Україною щодо її майбутнього членства у Європейському Союзі.

Задовго до того, як Європейська Комісія планує передати Україні переговорну рамку для вступу в ЄС (попередньо — в кінці березня 2024 року), уряд Туска, щойно прийшовши до влади, по суті, розпочав переговори з українським урядом про умови нашого членства в ЄС. Звісно, прямо про це не йдеться, хоча з дій та коментарів польського уряду можна зробити саме такі висновки. І з кожним наступним місяцем шабашу, який відбувається на кордоні, цей факт стає щораз більше очевидним.

Уряд Туска пов'язав воєдино питання розблокування кордону з нав'язуванням Україні обмежень в економічній сфері, перш за все в аграрному секторі. Це класичний протекціонізм — захист сильнішою стороною власних національних інтересів за рахунок слабшої. Це, власне, і є реальна прагматична політика, яка, можливо, видається незрозумілою для частини українців, рівень сприйняття якими двостронніх відносин зводиться до абстрактного твердження "Поляки — наші найкращі друзі". Так, але українці мають за це заплатити.

Уряд Туска планує розширити список продуктів, заборонених ще урядом "Права і Справедливості" на чолі з Матеушем Моравєцьким. Теперішня влада просто продовжує політику, яку розпочала попередня у 2023 році, прикриваючись "протестувальниками" на чолі з антисистемною опозиційною партією "Конфедерація". Потрібно розуміти, що якщо при владі був би "ПіС", усе було б так само.

І ця політика приносить свої добрі результати для уряду Туска. З січня 2024 року його рівень підтримки зріс на 3% і сьогодні становить 41%, тоді як невдоволенні урядом 34% (цей показник збігається з рівнем підтримки "ПіС"). А тому уряд Туска й надалі притримуватиметься протекціоністської політики і продовжуватиме її не лише в аграрному секторі, а й в інших сферах. Не виключено, що навіть в історичній політиці, якщо ті самі антисистемні сили зуміють сформувати лояльність 70% польського суспільства до цього питання.

Цікаво, що польське суспільство, на відміну від українського, не бачить суперечностей чи лицемірства у діях власного уряду. Переважна більшість поляків лишаються прихильними до солідарності з Україною, що, втім, не суперечить праву Польщі на непаритетні умови захисту національних інтересів за рахунок інтересів України. Ця діалектика сприйняття зумовлена тим, що поляки розглядають ці два питання не як взаємовиключні, а як паралельні лінії, що не перетинаються. Це для українців вони мають логічний зв'язок, тоді як для поляків це "нічого особистого, просто бізнес".

Загострення двосторонніх українсько-польських відносин і недружелюбні кроки Польщі з квітня 2023 року — лише частина тернистого шляху, який Україні доведеться пройти до членства до ЄС. І це лише початок. І це лише з Польщею. А далі будуть не менш складні переговори з Угорщиною, Словаччиною, Румунією і навіть Молдовою.

Складність тут не лише в давніх проблемах двосторонніх відносин, а й у відсутності чітких і зрозумілих критеріїв політики розширення Європейського Союзу. Згідно зі статтею 49 Договору про Європейський Союз, "будь-яка європейська держава, яка поважає цінності, зазначені в статті 2, та віддана їх поширенню, може подати заявку на набуття членства у Союзі". Натомість у статті 2 цінності сформульовано доволі загально: "Союз засновано на цінностях поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права та поваги до прав людини, зокрема осіб, що належать до меншин. Ці цінності є спільними для всіх держав-членів у суспільстві, де панує плюралізм, недискримінація, толерантність, правосуддя, солідарність та рівність жінок і чоловіків".

Також країна-претендент на членство в ЄС має відповідати Копенгагенським критеріям (1993). У них ідеться про ті самі речі, але більш інструментально: стале функціонування демократичних інститутів, верховенства права та прав людини, функціонування ринкової економіки і здатність гарантувати дотримання цілей політичного, економічного та монетарного союзу. По суті, це і все.

У Договорі про Європейський Союз ви не знайдете детальнішої інформації про те, що може, а що не може бути предметом двостронніх переговорів країн-членів з країною-претендентом. Практика ж показує, що таким предметом може стати будь-що: від отримання економічних переваг і поступок до зміни назви країни, переписування підручника з історії та вимог відмовитись від власної мови.

Раніше я писав про цю проблему окремо: політика розширення ЄС перетворилася на блошиний ринок, де кожен торгує власним "національним барахлом" і намагається "продати" його за захмарну ціну. Єдина можливість уникнути цього — адекватність країни-члена ЄС, з якою ведуться переговори.

Практика показує, що з кожною наступною хвилею розширення ЄС, особливо після найбільшої — у 2004 році, коли прийняли 10 нових членів, зокрема трьох найбільш проблемних для майбутніх переговорів з Україною (Польща, Угорщина, Словаччина) — умови двосторонніх переговорів стають усе жорсткішими й неадекватнішими. Апелювати при цьому до Брюсселя немає сенсу — Європейська Комісія тут безпомічна, у неї на цьому етапі немає жодних повноважень. Як максимум, вона може бути посередником у переговорному процесі й апелювати до розуму. Але ця логіка була зрозумілою на ранніх етапах існування Європейського Економічного Союзу (1957–1992) і в перші роки існування Європейського Союзу (1992–2003), оскільки вона відповідало цінностям та принципам країн-засновниць. Однак нові члени так званої "нової Європи" переписали правила протягом останніх 20 років.

А тому варто пристібати паски безпеки сильніше і готуватися до постійної турбулентності у відносинах з сусідами на західних кордонах. Трястиме сильно, час від часу — дуже сильно. Наскільки Україні доведеться прогнутися й поступитися, поки що стверджувати складно. Але ціна нашого членства в ЄС буде високою.

Ідея "сполучених штатів Європи" у баченні Жана Моне, Роберта Шумана, Альчіде де Гаспері, Альтьєро Спінеллі залишилась у 1950-х роках. Сьогодні 2020-ті, а попереду напевне не менш складні 2030-ті. Європейський Союз, у який планує вступити Україна у 2030-му, буде зовсім не тим, яким він був у 2013 році, коли українці остаточно зробили свій цивілізаційний вибір на Майдані.