Аморальна більшість

Більше тридцяти років українці вгепували власну державу і при цьому ніколи не розуміли наслідки своїх дій у якійсь осяжній перспективі. Ми роззброювались, віддавали свої території під іноземні бази, толерували корупцію на всіх рівнях, аби тільки вона спрощувала нам життя і ненавиділи тих, хто мав справжнй доступ до ресурсу влади.

Ми постійно обкладаємо не двозначними епітетами нашу владу, але хто ж окрім нас її обирає? Починаючи з 1991 року ні разу не було випадку, щоб влада не була обрана українцями. У 2004 році Янукович спробував нав’язати українцям свою волю, але експеримент закінчився ударом в табло спочатку від Нації, а потім персонально від Ахметова. Віктор Федорович би мав зрозуміти натяки долі, але не з його освітою, тож закінчує він свій життєвий шлях в Ростові витрачаючи вкрадені гроші на ліки для потенції і дорогий алкоголь.

Але і Федорович свого часу був обраний більшістю, як і всі Президенти до нього і після нього. Відразу зазначу, що дана стаття не про правильність чи не правильність вибору, залишемо це політиканам. Я про інше.

Ми пережили два великі Майдани, Революцію на граніті та Мовний майдан. Жодна з цих дій не була масова. Навіть, якщо порахувати всіх активних діячів Майдану Гідності 2013-2014рр, то отримаємо максимум 100 000 активу і ще до півмільйону співчуваючих. Всім іншим було ну настільки пофіг, що паханат веде нас в Митний союз, що аж якось соромно. Тим не менш більшість така, яка вона є. Її влаштовує стабільність, олігархи і корупція, а якщо ще кум в поліції може щось порішати, то взагалі жизнь удалась.

Після Майдану Гідності до влади прийшли у більшості своїй люди талановиті, але «із большинства». Вони підмінили поняття «людина Майдану» (людину, що несла в собі цінності орієнтири безкомпромісної любові до України) на «людина з Майдану» (яка можливо і була залучена до процесів житєдіяльності Майдану, але зі своїх меркантильних інтересів). «Більшість» дуже намагались бути дотичними до історії із поваленням режиму паханату, але жоден з них не був з нами у Ніч гніву на Майдані, не випалював собі легені від газу, яким нас травили і не тримав із останніх сил барикади. Але всі вони потім обросли фантомними спогадами, про те як боролись із режимом)

Звісно вони намагались бути «майданівцями», наприклад з ренійського мажора Дейдея, який принципово говорив російською, ліпили «сотника львівської сотні», Ляшко брав мажористих хлопців і дівчат і намагався зліпити їм хоч якийсь ореол волонтерства, мери міст, які поставляли «тітушню» на Антимайдан різко про це забули і стали такими євроінтеграторами, що не було в кого плюнути.

Найбільшим жартом долі початку 2014го, що на хвилі боротьби з корупцією і олігархами до влади прийшов олігарх Порошенко. Але так хотіла більшість, так як до цього хотіла стабільності проголосувавши за Януковича, а потім «простих рішень» обравши Зеленського. Але жодного разу до влади не наблизилась людина, для якої Україна не є ресурсною базаю для задоволення потреб своїх друзів та родин.

Саме більшість бере гроші за голосування, саме більшість обирає владу. Мешканці Підвисоцької ОТГ Голованівського району Кіровоградської області в якій офігевший депутат Лозинський вбив не винну людину, обрали його своїм головою. Так при таких діях, що ми хочемо від нашої «еліти» і влади?)

              Почалось велике вторгнення. Ті хто бився на Майдані, ну або принаймні активно підтримував, майже всі опинились в ЗСУ. Більшість залишилась по хатах, ну або рятуючи себе для майбутнього осіла від Тернополя до Лісабону волаючи «захистіть нас» та «в усьому винні політики». І поки ми вихаркуючи кров боронили цю державу більшість все влаштовувало, вони собі насолоджувались життям, заробляли гроші на ухилянтах, а коли їх почали хапати за дупу взвили, що влада душить активістів) Взагалі професійні активісти – це найбільш цікава категорія більшості. Це люди, які готові боротись з усім злом світу, поки не сядуть на потоки. Ми бачили у що перетворився Лещенко з Найємом, але це найкращі представники, інші розмінялись на дрібниці, хтось на тепленьке місце в Міністерстві, хтось обілєчівать моряків, хтось пішов в служби логістики та штабні посади ЗСУ…

Але повернемось до теми.

 Поки ми бились і вмирали більшість все влаштовувало, вони пили лате, підтримували наші футбольні клуби і збірну сидячи по кнайпах столиці чи стадіонах Німеччини, займались совоїм простим мурашним життям, але коли держава запропонувала нарешті більшості взяти на себе відповідальність за майбутнє і долучитись до захисту Батьківщини, отут з них і полилось все гівно. «Мобілізація незаконна», «я не створений для війни», «хай воюють депутати, менти, прокурори, хто завгодно але не ми». І знаєте, що страшно? Що держава з усім своїм репресивним апаратом не знаю, що з цим робити.

Державою правлять політики, а вони розуміють, що вибори виграють ті з ким більшість, а отже їх перемога в руках ухилянтів, кастрованих котиків, МиЗаМірників і прочєй шобли, яка не збирається воювати. Зараз в України є черговий історичний шанс, зробити ставку на еліти, які народжуються в боях за незалежність, або піти на поводу тієї більшості, яка за тридцять років привела нас в ранг країни «другого гатунку». Кермо в руках однієї людини, і я дуже раджу Володимиру Олександровичу подумати на чиїй він стороні. Ціна помилки – майбутнє.