Час припинити бої без правил у Києві

Депутати Київради нарешті закінчили епопею з бомбосховищами та перейменували усі вулиці. Може, настав час прибрати головну перепону, яка заважає столиці розвиватись та ставати комфортним містом? Я маю на увазі Генплан.

Наразі столиця живе без нього. Звідси ростуть усі великі конфлікти останніх років та величезна, неосяжних обсягів корупція. Бо коли немає Генплану, то на цьому можуть паразитувати чиновники столиці та Міністерства культури, а громадяни відчувають, що у місті немає закону - тож треба брати правосуддя у свої руки. Так зростає ще один елемент - це активізм, інколи справжній рух громадян, а інколи лише імітація.

Успіх проекту "єОселя" показав, що у Києві існує величезний попит на житло. Люди хочуть жити у Києві та мають гроші, аби купувати. Проте водночас війна загострила застарілі болючі питання розвитку Києва. Замість проектів, які б підвищували якість життя, де хочеться жити та які хочеться показувати гостям, ми бачимо руйнацію пам’яток, недобуди, які стоять десятиріччями та низку скандалів. Чому це відбувається?

Найбільша причина - саме відсутність актуального Генплану. Функціонування міста - це обов’язкові для виконання правила плюс пошук балансу інтересів. Якщо немає правил - існує лише пошук балансу інтересу. Власне, це той стан, у якому ми опинилися зараз. Інша назва для пошуку балансу інтересів - це вміння домовлятись, яке яскраво ілюструють недобуди та історичні руїни.

На питання, чому в Києві немає актуального Генплану, у Київраді відповідають - війна, яка унеможливлює проведення процедури громадських слухань. Цікаво, що до активного вторгнення рф причини були інші, але стан речей - той самий. Дехто дуже не хоче запровадити єдині правила для всіх.

Існує ще одна величезна проблема. Непевним залишається статус так званого ядра Генплану, який має забезпечувати охорону спадщини. Цього разу проблема не у Київраді. Історико-архітектурний опорний план затверджений Мінкультом, але не опублікований. Власне, це створює величезний попит на "послуги" чиновників Мінкульту. Власне у цьому причина, чому так багато людей хочуть очолити міністерство без великих бюджетів.

НЕДОБУДОВИ

Давайте трохи про найвідоміші недобудови Києва.

На перше місце власне я поставив би величезного монстра, повз якого проїхав, мабуть, сотні разів. У самісенькому центрі, на Львівський площі, стирчить "новий" корпус Театрального інституту імені І. Карпенка-Карого.

На початку 1970 він цей корпус задумався як частина проєкту реконструкції Львівської площі - разом з Республіканським Будинком оптово-роздрібної торгівлі, Будинком Художника та станцією метро "Львівська Брама". Проект будівлі був розроблений під керівництвом Яноша Віга та Анатолія Добровольського, его реалізація розпочалася у 1986-му. Проте ще до розпаду СРСР гроші закінчились. Спроби добудови були - вже на початку 2000х для цієї державної власності був знайдений інвестор, але на заваді стала проблема зі статусом земельної ділянки. І ось вже більш, ніж два десятки років рішення по ділянкам не знайдене - ані для корпусу, ані для станції метро "Львівська брама". Тож на станції продають чебуреки та забивають кальяни, а недобудова перетворилася на притулок для бомжів.

Аналогічна доля у недобудів з часу совка з-за браку коштів ожогового центру на Троещині (вул. Милославська, 58, початок будівництва 1990) та будинку культури на Виноградарі (вул.Гонгадзе, 20Б, поч.буд. 1989). За архітектурними стандартами, їх вже давно треба знести.\

ІСТОРИЧНІ БУДІВЛІ

У цьому питанні ніколи не можна знайти вірну відповідь. Якщо ви завітаєте до Лондону, то побачите, що поруч з історичними будівлями є новобудови. Якщо поїдете до Франції чи Бельгії, то побачите збережені історичні центри. І перший, і другий спосіб є вірними. Іншою мовою, як вирішить закон, так і буде.

Звісно, що у Києві головна проблема саме в тому, що одностайного рішення немає. Те саме стосується історичних будівель. Моє особисте враження таке, що частину київських "пам'яток архітектури" треба відновити коштом міста або коштом інвестора. Іншу частину - знести та забути, бо жодної історичної цінності у них немає. Окрім таблички та палатки активістів поруч, про випадок.

Жодного сумніву, реставрувати пам’ятки - значно дорожче, ніж будувати з нуля. Проте воно має сенс, бо це обличчя міста, його історія. Тож фокус уваги центральної та місцевої влади має бути саме на таких об’єктах. Лишати як воно є - занедбаним - це шлях у нікуди, бо історичні будівлі стрімко руйнуються. Будинки 14-го століття у старій Європі вижили виключно через те, що їх постійно реставрують.

Але навіть ті об’єкти, що в комунальній власності - не доведені до ладу. Наприклад, у центрі столиці є дві знакові історичні будівлі-пам’ятки у комунальній власності, що руйнуються - садиба Мурашка (Мала Житомирська 14А) та садиба Товариства швидкої допомоги (Рейтарська, 22), для кожної розроблений план реставрації, але місто знаходить виправдання, чому грошей на це не дають.

Історичну садибу Терещенків, що на бульварі Тараса Шевченка, 34, минулої осені повернули у власність міста. При тому, ще у 2020 році, до судів, тодішньому власнику будівлі ПАТ "Центрелеватормлинбуд", департамент охорони культурної спадщини КМДА погодив проєкт "реставрації з пристосуванням під офісні приміщення", який передбачав втручання в будівлю-пам’ятку архітектури. Я не знаю, чи був проект поганим чи гарним. Бо прозорих вимог - не існує. Тож складно казати про логічність та системність вимог столиці до своєї спадщини.

Є позитивні приклади, коли будинки-пам’ятки знаходили відповідальних приватних власників. Функціонує, хоч дуже далекий від стану, на який він заслуговує - збудований у 1898 році "Замок барона", прибутковий будинок Михайла Підгорського у неоготичному стилі (Ярославів Вал, 1). Зараз власником будинку є ексдепутат Київради Олександр Лойфенфельд. Будинок зі зміями (Велика Житомирська вулиця, 32) - зразок європейського модерну, що стояв занедбаним і руйнувався десятиріччями. Але після зміни власника (новим є Богдан Батрух, B&H film distribution) почалась реставрація. Наскільки якісна - побачимо після її завершення.

Історією успіху стала реставрація історичних будівель заводу "Арсенал" та Микільських воріт, яку зробили приватні власники. Це стало поштовхом для розвитку, можна сказати, нового центру тяжіння міста. Взагалі завдяки цьому проекту та синергії з бізнесом місто отримало сучасну активну площу, з фонтанами, інклюзивними пішохідними зонами та ін. Доки усю роботу не зробили приватні власники, ніхто не міг дати ладу тим будівлям.

Тут же маємо позитивний результат активної позиції громадськості - наземний пішохідний перехід. Активна громадськість загалом є надзвичайно ефективним інструментом розвитку міста. Від неї походять креативні проекти, вона втілює інновації та інклюзію, народжуючи нові формати інфраструктури. А ще громадськість забезпечує суспільний контроль для попередження корупції та шкоди місту.

Проте однієї лише активної позиції громади замало. Яркий приклад - Гостинний двір. Я протягом певного часу займав офіс, що дивився вікнами на цю проблемну споруду. Вже роками вона просто стирчить посеред Подолу, і жодної користі з неї кияни точно не отримуют.

Нагадаю, що цей монументальний торговий комплекс на Контрактовій площі був частково зведений у 1809-1813 роках за проєктом архітектора Луїджі Руска, перебудований вперше у 1828-1833 роках за проєктом Андрія Меленського, та вдруге наприкінці ХІХ століття. Знесений та відбудований втретє за раннім проєктом Руска архітекторкою Валентиною Шевченко у 1983-1990 роках. У 2013 з’явився проект реконструкції будівлі під торговельно-офісний центр з гостьовою стоянкою - і він був зупинений активістами.

Я з повагою ставлюся до активізму, але зараз ми маємо просто мертву точку на мапі. Завдяки протестам, будівля Гостиного двору та ще 30 будинків історичного Подолу набули правового статусу комплексу пам’яток містобудування місцевого значення. У червні 2014 року Київський апеляційний адмінсуд скасував рішення Київради про виділення землі забудовнику Гостиного двору під протиправну реконструкцію будівлі. Реставраційні роботи в Гостинному дворі розпочались з зими 2013 року, але відновлені лише наприкінці 2021, після того як споруда отримала категорію пам’ятки національного значення та була передана Мінкульту. Що там зараз? Нічого. Впродовж вісьми років пам’ятка руйнувалася, внаслідок невміння знаходити спільне рішення між громадськістю та бізнесом, місцевою та центральною владою.

В центрі іншої гучної історії була будівля з флігелем на Рейтарській, 37. 130-річна споруда, в якій колись розташовувалась Київська повітова земська управа. У 2021 році компанія-девелопер придбала вже готовий проєкт у австрійської групи компаній. Тоді проєктна документація вже була погоджена у законному порядку, а сам дозвіл на будівельні роботи отриманий ще в 2012 році. Проте щойно в 2023-му компанія почала роботу, з демонтажем частини споруди, це обурило громадськість. І лише тоді Мінкульт, у розпал погодженої раніше роботи і суспільного спротиву, всупереч законодавчим нормам почав процедуру внесення будівлі до Держреєстру нерухомих пам’яток. Ну ок, і що? Знову ж таки, нічого. Мешканці навколишніх будинків вирішили свою проблему, Київ загалом отримав ще більшу проблему.

І Гостинний двір, і будівля на Рейтарській - це яскраві, але не єдині приклади, коли політика втручається у культуру та містобудування. Саме політична воля дає або забирає охоронний статус будівлі в потрібний момент, саме політична воля вирішує - комунальна чи державна власність буде у пам’ятки.

ВІДСУТНІСТЬ ПРАВИЛ ДЛЯ ПЕРЕБУДОВ

Такі політичні/культурні/емоційні "гойдалки", на жаль, характерні для Києва. По суті - "ручне керування" замість чіткого виконання всіма сторонами створення проекту правил. Бо, як ми пам’ятаємо, в Києві наразі немає правил. Немає Генплану, немає остаточного переліку історичних пам'яток.

Саме тому маємо, вже після початку робіт на об’єкті надшвидке надання охоронного статусу і як наслідок заморозку проекту Будинку квітів. Інше питання, як дозвіл на його перебудову чи знесення з'явився. Аби таких випадків не було, потрібні прозорі єдині правила.

Інший випадок - зміна детального плану території зі збільшенням можливої висоти (під окремий проект, що стирчить на Контрактовій площі). Цей випадок доводить: коли рішення прийняте непрозоро від самого початку, згодом із ним вкрай важко щось зробити.

Інша в нюансах, але схожа в загальному наративі ситуація навколо девелоперського проєкту в урочищі Китаєво. Тут справа в археологічній пам’ятці, що розташована поза межами землі, яка цілком законно орендована вже 17 років. Це підтверджує проєкт охоронних зон, затверджений Державною службою національної культурної спадщини ще в 2008 році.

Але лише коли у 2021 році на проєкт зайшов девелопер, пішло медійне обговорення "збереження національної спадщини". Ситуація теж доведена до абсурду. З одного боку, активісти кажуть, що увесь проект загрожує обличчу Києва. З іншого боку, суд каже, що обличчу нічого не загрожує, а компанія навпаки йде назустріч і готова виділити частину орендованої землі поруч із археологічною пам’яткою для облаштування культурно-туристичного хабу. Потрібні чіткі правила, аби визнати, як бути далі у цій справі. Компанія просить висновки науковців та режим використання від Мінкульту, щоб зробити все правильно. Готові оплатити і розкопки, і саме облаштування ділянки. Але активісти - проти. Тож навколо проєкту досі точиться суспільна дискусія.

Яка з того користь місту, я не знаю. Голосієвський парк у тих місцях - доволі суворе та занедбане місце, яке я у жодному разі не можу назвати улюбленим місцем відпочинку киян. Радше у цих місцях спливає на думку, скільки людей тут таємно поховали у буремні 1990-ті. Дивлячись на ці хащі, я пригадую Оболонь до початку новітньої розбудови. Її теж можна було назвати і унікальним біосферним заповідником, і чимось ще. Проте парк "Наталка" є популярним саме через те, що поруч побудовано багато житла, а у сам парк вклали величезну купу грошей.

Тож мені здається, що істина десь посередині. Здавалось би, за всю свою історію Китаєво отримало можливість розвитку. Причому, за приватний кошт – місто нічого не витрачає. Але ні, щось заважає ухвалити об’єктивне рішення.

ЧАС ЗРОБИТИ СПРАВУ

Тож загалом активісти - то є перш за все позитивна для розвитку міста сила. Але є випадки, коли деякі з них своїми діями провокують мало зрозумілі чи навіть деструктивні наслідки для міста. Інколи це прояв персональних якостей та особистого бачення тих людей, а інколи їх використовують у своїх інтересах гравці, що не виходять з тіні. Як зрозуміти, хто є ким?

Відповідь така - не треба нічого розуміти. Має працювати закон. Київрада має нарешті затвердити Генплан, з усіма охоронними зонами. Має стати неможливою ситуація, коли проект отримав дозвіл в ДІАМ і роботи розпочаті на ділянці, а після цього Мінкульт змінює статус чи ДІАМ оскаржує містобудівні умови (тобто, проект заморожується).

Мінкульт має нарешті припинити непрозорі ігри з культурною спадщиною. Будівлі, яким більше ста років, або які є об'єктами епохи модернізму, - мають оцінити справжні експерти. Вони мають діяти за критеріями, які затвердить громада, але остаточне слово має бути за експертизою. Реєстр має бути обновлений та оприлюднений, тоді наступним кроком можна говорити про реставрацію коштом держави або інвестора. Чіткі невідворотні правила народжують повагу до всіх учасників процесу (держави, мерії, громади та бізнесу).

Взагалі політика, ручне керування має зникнути як явище. На зміну має прийти максимальний прорахунок оптимальних варіантів, виходячи з реальних досліджень існуючого стану та впливу проекту на розвиток міста. А доки в інфополі грають розвитком Києва, місто та його громада втрачають дійсно перспективні можливості.