"Позиції тримати любою ціною!"

+

Сусідська ділянка оборони рухнула. Причому з таким тріском і грохотом, що це не вдалося приховати від громадськості і вже тієї ж ночі діпстейт показав шалене просування рузькіх на захід.

Підари заходили нам у фланг. Десь у високих штабах поважний генерал нахмурив брови, ткнув пальцем у мапу на стіні і сказав

- Позиції тримати любою ціною!

На ті декілька опорників що у нас були, загнали залишки піхоти, що ще були в строю після декількох місяців безперервних боїв.

Те що треба зайняти військами посадки по флангам і в тилу, чомусь не було враховано. Там звісно були якийсь люди. Про кількість, я б сказав, обозначалі присутствіє. Вже наступного дня підарська піхота зайняла посадку, де кожних 200 метрів був обладнаний опорнік з нормальним бліндажем і шанцями. І перерізала дорогу до наших позицій.

Залишилась, правда ще одна дорога. Яка проглядалась з усіх сторін, перебувала під постійним обстрілом як мінометів так і ПТКР. 3 км суцільного щастя.

Про те, що така халепа сталася, я зрозумів ще в першу добу на позиціях. Зміна не змогла зайти до сусідів. В ефірі пролунала фраза "Шукаємо безпечний маршрут".

В бліндажі стогне поранений. Хлопець з сусідньої позиції пробігав поруч, коли неподалік вибухнула міна. Уламок в гомілці, з рани стирчать шматки кістки, доповз до нас. Неходячий. Періодично він починає кричати і намагається зняти турнікет. Колись мені казали, що біль від турнікету, може бути гірше за поранення. Вживу я таке бачу перший раз. Обезбола у нас немає. Першу годину нам вдавалося його вмовляти. Але зараз це вже на нього не діє. Періодично спалахує справжня бійка, коли ми відтягуємо його руки від воротка. Поки ми допомагали сусідам вогнем, він послабив турнікет. Пов'язка просочилась кров'ю, на полу пляма зо дві долоні.

- Коли мене евакуюють? - Поранений на пару хвилин повернув над собою контроль.

Я мовчу. Групу, що намагалася евакуювати пораненого та загиблого з сусідньої позиції щойно розматали мінометом та дронами. Декілька 200, решта 300. Один з них вийшов в ефір пару хвилин тому

- Гора, передайте Івановичу, що ключи у мене в сумці, там де документи. Нива тепер його.

- Хто це? Яка Нива?

- Це Дєд. Мене поранило, не можу зупинити кров, стікаю. Машина хай буде Івановичу.

Вночі за пораненим в наш бліндаж прислали його побратима. Сказали неси його, тягни його. Обіцяли скинути волокушу з дрона. Не скинули. Він намагався його відвести до еваку. Один. Загинув не відійшовши і трьохсот метрів. На щастя, пораненого змогли евакуювати наступного дня. Той заповз під дерева і вижив.

Підари вже просочуються в нашу посадку. Поки по одному по два, через сліпі зони, користуючись тим, що з частину людей з опорніков зняли на фланг. Десь за нашою спиною бродить по полю зграя у десяток рузьких. Їх в кінці кінців добивають артою, але це поганий знак. Ми майже в оточенні. Хлопці з тривогою дивляться на мене. Музика з нами перший раз. Декілька разів він пропонує вночі вийти з позиції поки є можливість, але я кажу що без наказу ми звідси не підемо. Видно, що легше йому не стало, але він киває, і заступає на пост.

За нами полювали три дні. Не могли зрозуміти, де саме серед залишків окопів і розвалених бліндажів сховалася наша трійка. Посилали тих кого не жалко і дивилися звідки по ним стріляють. Впусту.

Прислали снайперську пару. Сонце було за нашою спиною, ми побачили блиск оптікі. Потім в посадці розгледіли два сілуети. Навели на них наших дроноводів.

Наступного дня підстаркуватий підар заліз у воронку перед нами і почав розігрувати спектакль, піднімаючи шолом на гілці. Ми не повелися, знову навели дрон. Вибух. Шолом підлетів високо вгору.

Нас підловили на зміні. Нову групу чомусь вирішили заводити по світлому. Вони заскочили до нашої позиції і ворожий дрон тут же це побачив. Хлопок, шанець затягнуло біло-жовтим туманом.

У грудях наче спалахнув вогонь, хлинули сльози.

- Газ! – я біля бійниці, мені трохи легше, за пару хвилин вітер вигнав отруту.

Хлопцям в бліндажі набагато гірше. Вони ревуть від болю, кашляють, проте ніхто наверх не побіг. Там нас вже чекають.

Ворожа ефпівіха зробивши пару віражів над нами і не дочекавшись нас нирнула туди, куди між кущів заскочила наша зміна. І вгадала. Проте заплуталась у сітці прямо над нашими головами.

В шанці гробова тиша. Над моєю головою дьоргає гвинтами ефпівіха, намагаючись полетіти далі.

- Тільки не підіймай голову – каже мені Решільє. Він сидить біля мене, якщо я замкну контакт взривателя то загинемо обидва.

Я киваю і обережно проходжу до виходу. Нашій групі час повертатися. Ми відчайдушно вибігаємо з шанцю, не чекаючи поки прилетить другий камікадзе. Музика ще на заході підвернув ногу, але вперто біжить, ще й тягне за собою трофейний калаш. Коли він починає трохи відставати, я кричу йому викинути той автомат, але він прискорюється з криками "Хєр вам, то моє". Ну, принаймі, з мотивацією у нього все ок.

Міни по нам почали прилітати лише метрів через триста. Але так, лініво. Вже почало вечеріти, видно нас було погано, бігли ми швидко, тож після шести чи сьоми вибухів в п'ятидесяти-семидесяти метрів позаду на нас плюнули і залишили в спокої.

До точки евакуації ми ледь дійшли. Щойно вийшли з-під прямого обстрілу, сили закінчились, наче хтось живлення вимкнув. Від газу болять легені, ми кашляємо, перед очима різнокольорові кола. Ми доходимо до точки евакуації в посадці і падаємо. Пару хвилин, і за нами приїдуть. Зверху починає крапати дощ. Тім повертається до мене і каже:

- Знаєш, таким свіжим повітрям я ще ніколи не дихав.

Я мовчки киваю. Ми вийшли.

Назви, позивні, характер позицій змінено. Усі співпадіння випадкові.