Суб’єктність як складова безпеки та успіху України
Спостерігаючи за дискусіями під час Київського безпекового форуму і заявами запрошених спікерів, я все більше переконуюся у тому, що за два роки ми стали втрачати "заряд суб’єктності", який величезною ціною отримали протягом минулих двох років. Одразу після повномасштабного вторгнення й потужної відсічі Україна була активним гравцем на міжнародній арені. Ми просували власний порядок денний і змушували світ, зокрема й наших партнерів, рахуватися з власними інтересами. Формула "нічого про Україну без України" була на той час як ніколи актуальною.
Проте сьогодні ми бачимо дещо іншу картину. Не можна сказати, що світ втомився від України. Проте нові геополітичні конфлікти, внутрішні проблеми у Вашингтоні та Брюсселі вимагають від нас змін у публічній риториці і пошуку нової ролі у цьому світі. Іншими словами – ми маємо знову бути актуальними в світовому порядку денному, інакше наше майбутнє вбачається туманним, а перспективи не надто оптимістичними. Зараз поясню, чому.
Що демонструє світу сьогоднішня Україна?
Тривалий час ми були переконані, що наша безпека залежить від надійних союзів (НАТО, ЄС), стратегічних та ситуативних партнерів, які надаватимуть нам озброєння і фінансову допомогу. Поміж головних аргументів, чому нам треба допомогати, основним був наратив про те, що ми – "щит Європи, який захищає її від агресії". Проте таке позиціонування, по-перше, не дає відповіді на питання, яку ще цінність може мати Україна для світу, особливо після війни. По-друге, не враховує зміну настроїв у Вашингтоні та Брюсселі.
Найгірше для нас те, що більшість мешканців Європи і досі не сприймають Росію як загрозу. Близько 64% респондентів із 11 країн-членів ЄС вбачають Росію конкурентом (9%) або противником (55%). Проте майже половина (48%) європейців вважає, що їхня країна може мати "обмежені" відносини з Росією (опитування, проведене Європейською Радою з міжнародних відносин). Серед американців також зростає кількість скептиків, які не вірять у нашу перемогу, а тому вагаються з наданням зброї. Так, кількість тих, хто вважає, що Вашингтон робить "занадто багато" для України, зросла у минулому році з 24 % до 41 % (опитування Інституту Gallup).
Тому на фоні змін світового порядку і настроїв у західних суспільствах, нам варто виходити з того, що лише суб'єктність є єдиною гарантією нашої безпеки. При чому не лише безпеки, але й успіху нашої країни в майбутньому, післявоєнному світі. Для відновлення та збереження суб’єктності нам важливо не лише залишатися у світовому порядку денному, але і (у більш широкому сенсі) брати участь у його створенні, змінюючи своє позиціонування у світі. Звісно, це не означає, що ми повинні перестати говорити про війну та наш внесок у європейську безпеку. Але нам потрібно майстерно інтегрувати наші меседжі про захист Європи від РФ з кейсами, які водночас продемонструють користь та вигоду від довгострокової співпраці з Україною для континенту і світу загалом.
Озброєння та атомна енергетика – пріоритет для України
Сьогодні у розпал війни в експертному середовищі дедалі активніше обговорюється питання суб’єктності України, як всередині, так і зовні. Що ми пропонуємо світу, у чому наш інтерес і як ми його будемо захищати, враховуючи відсутність у нас ядерної зброї і місця у Радбезі ООН. Зрештою, як переконати світ, що без нас ніяких рішень ухвалювати не треба. На мою думку, Захід сьогодні не може повністю гарантувати нам безпеку. А тому варто зосередитися на ключових галузях економіки та ролі політичної еліти.
По-перше, обов’язковою умовою суб’єктності є потужний військово-промисловий комплекс у поєднанні з нашими енергетичними можливостями. Звісно, ВПК, який ми мали до війни, був радше про проблеми і ризики, ніж про наші перспективи. Попри те, що після розпаду СРСР Україна отримала значний військовий потенціал (понад 800 тис. військових, 6,5 тис. танків, 1,5 тис. літаків, 350 кораблів, 1900 ядерних боєголовок тощо), на 2020 рік показник забезпечення власної армії складав усього 40 % від потреб.
Проте зараз ситуація змінюється: фінансування армії, оборони та безпеки є найбільшим за усі роки незалежності – 1,7 трильйони грн., з яких 265,4 млрд грн (або 22,8 %) спрямують на закупівлю зброї, техніки, БПЛА та боєприпасів, а також ремонт техніки. У розвиток оборонної промисловості, враховуючи наші наявні потужності та спеціалістів, готові вкладатися іноземні компанії (Rheinmetall, BAE Systems, Baykar), бо бачать перспективу цієї галузі не лише під час війни, але й у майбутньому. В ЄС також активно обговорюється стратегія інтеграції українського ВПК у європейський безпековий простір. Тому розвиток ВПК повинен стати пріоритетом не лише з точки зору забезпечення власної безпеки, але й з точки зору реалізації наших стратегічних цілей – вступу до ЄС і НАТО.
Вважаю, що обов’язковою умовою суб’єктності України є також розвиток нашої атомної галузі. Після початку повномасштабного вторгнення Україна стала першою країною у Європі, яка будуватиме атомні енергоблоки за американською технологією (АР1000). Сьогодні АЕС забезпечують потреби населення та економіки у достатній кількості дешевої енергії, компенсуючі зруйновані генеруючі потужності. Серед інших напрямків розвитку – будівництво в Україні власного заводу з виробництва ядерного палива для АЕС за технологією Westinghouse, що в перспективі дасть змогу постачати його на експорт в ті країни, які мають реактори радянського зразка (Чехія, Словаччина, Фінляндія, Болгарія).
Крім того, ми маємо достатній науково-виробничий потенціал, велику експертизу (Харківський фізтех, інженери КІЕП, "Турбоатом" тощо) та доступ до передових ядерних технологій, щоб у разі необхідності повернути собі статус ядерної держави.
Нарешті будівництво нових енергоблоків на українських АЕС – це важливий внесок у впровадження Європейського зеленого курсу в усіх галузях економіки. Зокрема, в частині відмови від спалювання вугілля (до 2035 року) та досягнення вуглецевої нейтральності (до 2060 року). Таким чином, попри війну, нинішній період є часом великих можливостей для вітчизняної атомної енергетики, тому вже зараз варто думати над залученням іноземних інвестицій у добудову нових енергоблоків, наукові дослідження тощо.
Також нагальною потребою є залучення в Україну світових гігантів, які, окрім грошей, приносять із собою ще й безпеку на території реалізації своїх амбітних проєктів. Правильність такого підходу була доведена, зокрема, Азербайджаном під час укладання "угоди століття" з розробки нафтогазових родовищ за участі 13 іноземних компаній з семи країн (Туреччини, Японії, США, Великобританії, Норвегії, РФ і Саудівської Аравії). Проєкт виявився джерелом гігантських інвестицій у нафтогазовий сектор країни (101 млрд дол. США) та сприяв незалежності і стабільності Азербайджану. Адже інвестори готові були докладати всіх необхідних зусиль задля забезпечення своїх економічних інтересів.
На цьому тлі всі спроби України свого часу залучити інвесторів для видобування нафти та газу на шельфі Чорного моря так і залишились пустопорожнім піаром через небажання влади поступитися державною монополією і відкрити цей ринок для іноземних компаній, забезпечивши на ньому умови для чесної конкуренції.
Що не так з елітою?
Свідома політична еліта – це ще одна важлива передумова наявності суб’єктності як для України, так і для будь-яких інших країн світу. Але і з елітою у нас традиційно є проблема – вона і далі не виходить за межі містечкових інтересів і продовжує займатися особистим збагаченням навіть під час війни. Ставить власні інтереси вище інтересів інших українців та країни.
Проте у війні із дуже сильним суперником, чиї ресурси кратно перевищують наші, неможливо вижити з політиками, які мислять категоріями "зовнішнього управління" і які готові пожертвувати інтересами країни, оскільки не пов’язують своє майбутнє з нею. Інакше кажучи, дві головні ознаки, властиві елітам сьогодення: моральність та професіоналізм.
З новими елітами у нас повʼязано безліч міфів, і головний з них – те, що це мають бути абсолютно нові люди, які досі ніколи не були у владі. Насправді це не так. І цей досвід ми вже отримали у 2019 році, коли в нас повністю оновилася уся влада в країні. Однак "нові обличчя" мали ті самі недоліки і допустилися тих самих помилок, що і їхні попередники.
Головними критеріями нової української еліти мають стати наявність моралі, професіоналізму, уміння мислити категоріями державного масштабу та пріоритет інтересів країни над особистим. Нова еліта це не просто "нові обличчя", які до цього не були у політиці. Це мають бути найкращі представники народу, які демонструють найкращі людські цінності (гуманітарні, інтелектуальні, демократичні) та професійні компетенції, користуються довірою суспільства, комплексно і глибоко розуміють нові баланси, які склалися у світі. А за наших умов затяжної війни можуть не лише організувати спротив ворогу, але й забезпечити розвиток економіки і зміцнення обороноздатності країни. Люди, які насправді готові послужити своїй країні, а не використати Україну як джерело власного матеріального забезпечення. І неважливо, скільки таким людям років і чи мали вони досвід державного управління раніше, – вони відносяться до еліти.
Зрозуміло, що новій еліті доведеться міняти і формат міжнародної політики. Слід подивитися правді в очі: більшість країн у світі дивляться на війну в Україні інакше, ніж ми. Деякі країни Близького Сходу, приміром Саудівська Аравія чи Емірати, хоча і підтримали резолюцію ООН, яка засуджує агресію проти України, і займають нейтрально-співчутливу позицію щодо нашої країни, але рішення ухвалюють виключно зі своїх економічних та політичних інтересів. Причин багато, і у кожної країни вони свої. Приміром Еквадор відмовився постачати старе радянське озброєння, побоюючись заборони імпорту своїх бананів до Росії.
Тому, щоб зберегти суб’єктність, нам потрібно шукати спільні інтереси з країнами глобального Півдня, Азії, Африки, Близького Сходу, які акумулюють колосальні ресурси. Приклад чеського президента Петра Павла, який знайшов у цих країнах майже 800 тисяч снарядів для України, доводить, що це цілком можливо. Проте ці відносини, в першу чергу, мають будуватися на основі спільних економічних інтересів, а не на критиці москви.
Зрештою наш шлях до суб'єктності залежить не лише від зусиль політиків, дипломатів, але й від дій кожного з нас. Війна стосується усіх, і воювати маємо усі: хтось на передовій, а хтось на економічному фронті. Й економіка, і бізнес, і культура – все має працювати. І всі, хто не на фронті, повинні брати в цьому безпосередню участь. Бо без сильного тилу війну не виграти. Досвід США або Великобританії у Другій світовій тому гарний приклад. Правильна організація роботи у тилу дала найголовніше – ресурси. А завдяки перевазі в ресурсах було досягнуто перемоги у Другій світовій війні. Тому працюємо на перемогу, хто, де і як може. Наша перемога зараз залежить від кожного з нас.
