Як ми швидко пристосувались до війни

Потяг, який йшов на Дніпро зупинили за кілька кілометрів до вокзалу.

Пасажири вийшли, потіліпались коліями з валізами та наплічниками.

З дітьми.

З саджанцями.

З гітарами й кошами.

Біля невеличкого приміського вокзалу стоять дві пані. Одна відкриває двері та запрошує пасажирів всередину, як тамада на весілля а інша пояснює кожному окремо як дістатися місця призначення в Дніпрі.

Ніхто не перебиває її, кожен чекає своєї черги запитати. Пані з сумними очима але привітною усмішкою вдесяте повтрює: Так, можна замовити таксі, вони вже знають цю адресу, весь ранок сюди приїжджають.

Люди відходять, дзвонять, заспокоюють своїх, скидають точки, переносять зустрічі.

Все на такому рівному емоційному стані, наче не встигли на поїзд метро і за 3 хвилини буде наступний.

Вже й не проклинають рускіх та не видихають голосно. Просто розповзаються в різні сторони, бахкаючи по рельсах колещатками валіз.

Чи то ми вже звикли та сприймаємо все це пекло як нормальні умови існування? Чи ми просто свідомо знижуємо свій емоційний рівень, щоб позбавити себе постійного болю від новин.

У будь якому разі, виживають найбільш пристосовані. Навіть дивно, як ми швидко пристосувались до війни, наче були для неї народжені.

Значить виживемо, так?