Не перетворитись на зграю

Природньо, що під час загрози індивіди, що належать до певної спільноти, гуртуються у зграї. Так підказує інстинкт виживання. Зграї легше відбитись від ворога, аніж одинаку. Тому війна перетворює нації на зграї, де маркер свій-чужий стає важливішим за вододіл між добром і злом. Етика на війні поступається ідентичності. Бо на війні виграють ресурси та організація, а не моральна правда. На жаль...

Звідси й таке гіперболізоване акцентування на маркерах своєї спільноти-зграї: герб, гімн, прапор, мова, віра... Маркерах, які дозволяють безпомильно відрізнити свого від чужого. Звідси й гіпертрофоване значення ватажка, який є одним із символів та структуруючих елементів зграї (яка завжди вертикально інтегрована), та лояльності до нього.

Але засаднича проблема та виклик "озграєння" полягає в тому, що не належність до зграї перетворює тварину на людину. Людина – це, за Арестотелем, ζῷον πολιτικόν – політична тварина. Але політична (від πόλις – місто-держава) не дорівнює зграйна. Перетворення політеї (політично організованого суспільства з його балансом приватного і спільного) на зграю – це завжди деградація. Іноді вона допомагає вижити, але ніколи – стати кращим.

Саме "озграєння" є одною з найнебезпечніших пасток, в яку вже втрапили чимало українців. І це коли (будемо щирі) ще не дуже боляче. Справді боляче було нашим дідам і прадідам на війні, де за день могли вбивати 15 (як в перебігу Харківської операції 1942 року) і більше тисяч солдат тільки з одного боку...

Якщо орда перетворить нас на зграю під жовто-блакитним прапором – ми програли. Бо тоді зникне наш основний козир – моральна правда. А в герці двох зграй світ напевно підтримає сильнішу, як підтримав сталінський СРСР в трагічному двобої із нацистською Німеччиною....

Дякувати Богові, перетворення людської спільноти на зграю не є фатумом. Це вибір вільних істот, якому можна – і треба – запобігти. І одна з ознак, що людина відмовляється ставати зграйною істотою, – це вміння прощати і бачити людину навіть у чужій зграї.

Всесвітно відомий психіатр і австрійський єврей Віктор Франкл, у якого в концентраційних таборах загинули найближчі люди і який сам чудом вижив у таборах Терезієнштадт та Освенцим, в 50-ту річницю аншлюзу Австрії Третім Райхом виголосив у Відні промову, яку б мали вивчати в українських школах як протиотруту від ненависті та ресентименту:

"Шановний пане мер, шановні мешканці Відня! Сподіваюсь, ви мене зрозумієте, якщо зараз у цей час спомину, я попрошу вас разом зі мною згадати мого батька, який загинув у Терезінському гетто, мого брата, що помер у Освенцимі, мою мати, яка загинула там само у газовій камері, та мою першу жінку, яка в молодому віці була вбита в концтаборі Берген-Бельзен...

Я однак прошу вас не очікувати від мене слів ненависті. Кого мені ненавидіти? Я знав тільки жертв – я не знав агресорів, принаймні не знав їх особисто, а звинувачення когось не особисто, а колективно для мене є категорично неприйнятним. Колективної провини не існує!

Повірте мені: я говорю це сьогодні, я говорив це відтоді, як звільнився зі свого останнього концтабору. Я переконаний, що колективно звинувачувати мешканців Австрії, яким сьогодні від нуля до пʼятдесяти, – це злочин та божевілля. Або, якщо говорити у психіатричних термінах, це було б злочином, якщо б це не було божевіллям, а до того ж – рецидивом соціалістичної ідеології "колективної провини".

Добре було б донести це до тих, хто певен, що в них є право закликати когось відчувати провину чи навіть сором за те, що людина робила (чи не робила) САМА, але за те, що лежить на совісті її батьків чи навіть батьків батьків...

[...] В більшості усі люди – опортуністи. Вони мали протистати [злу]. І я з вами згоден. Але, будь ласка, візьміть до уваги одну річ: спротив завжди передбачає героїзм. А героїзм, на мою думку, людина може вимагати тільки від однієї істоти – себе самої.

І ті, хто скажуть, що людина мала обрати увʼязнення замість співпраці з нацистами, також абсолютно праві. Але сказати таке має право лише та людина, яка своїм прикладом довела, що вона обрала концтабір, аби не зрадити себе та своїх переконань.

[...] в реальності існує лише дві людських "раси". "Раса" порядних людей і "раса" покидьків, і ця расова сегрегація проходить через усі народи. А всередині кожної нації – через усі партії та різні спільноти. Навіть у концтаборах, навіть серед есесівців, час від часу потрапляли напівпорядні люди. Так само як і з іншого боку, серед соратників можуть трапитися негідники.

Небезпека чигає на нас в іншому місці. Порядних люди у меншості, їх завжди було менше та, гадаю, так буде й в майбутньому. Небезпека виникає тоді, коли режим чи політична система підносить покидьків чи, іншими словами, дозволяє аморальній верхівці нації здійснювати контроль. Це справжня небезпека. І жодна нація апріорі не застрахована від цієї загрози. Тому насмілюсь стверджувати, що, в принципі, кожен народ може здійснити Голокост..."

Плекаючи своє, головне не перетворитися на зграю. Плекаючи в собі українську ідентичність, головне не загубити в собі людину. Перетворюючи свій біль і праведний гнів на лють, слід памʼятати, що лють випалює все навколо – і тільки любов зцілює та перетворює руїни на квітучий сад...