Як нам вийти з війни?

Якщо 2022-го року російська агресія нечувано згуртувала українську націю, то зараз вона її нищить. Перемелює людські долі, руйнує інфраструктуру, створює нові лінії розколу в суспільстві, добиває рештки демократії та законності в країні...

Олесь Доній на днях написав чудовий аналіз про вірогідні сценарії того, як війна на виснаження, що триватиме роками, поступово зруйнує Україну... Але його сценарій – це не фатум, а лише одна з можливих опцій. Яка ґрунтується на припущенні, що путін (а з ним і російська еліта) лягає і прокидається з думкою, як зруйнувати Україну. Після усього болю, якого путінська росія завдала нам, це припущення здається очевидною аксіомою, але – на щастя – це не так.

Путін (і покійний Генрі Кіссінджер) бачать майбутній світовий порядок, як "концерт (великих) держав", аналог добре відомого історикам динамічного балансу сил європейських імперій, що панував у 19 столітті. Наважусь стверджувати, що Україна в путінській стратегії не мета, а засіб. Засіб повернутися за стіл "великих держав", що визначають долю світу. Напад на Україну (і в 2014-му і в 2022-му роках) – це намагання довести свою "велич", яку Захід (несправедливо, на думку російського очільника) ігнорує.

Велика війна в Україні цю претензію росії на місце за столом "вершителів долі людства" і підтвердила і підважила водночас. З одного боку, світ побачив, що російська армія набагато слабша, аніж здавалося. Вона не тільки провалила бліцкриг, коли Захід вже був оплакував Україну, а й змушена була відступити з окупованих на початку повномасштабної агресії українських земель.

Але (на превеликий жаль українців) і Захід виявися слабшим і нерішучішим, ніж ми очікували. Замість добити нашими руками путінський режим, доки він був розгублений та заскочений успіхами ЗСУ у 2022 році, наші союзники так боялись ескалації та ядерних погроз Кремля, що давали нам достатньо зброї та набоїв, аби вистояти, але замало, щоби перемогти. Впродовж 2023 року Кремль оговтався, налагодив постачання на фронт гарматного мʼяса, відновив зростання ВВП, перевів на воєнні рейки ВПК, налагодив співпрацю з союзниками, адаптував економіку до санкцій, вибудував ефективні лінії оборони та перейшов у повільний наступ по всій лінії фронту.

Так на фронті утворився динамічний баланс сил. За умови продовження західної підтримки бодай на рівні 2023 року, ми, сподіваюсь, будемо достатньо потужними, аби вистояти, але – якщо не трапиться чуда – недостатньо сильними, аби перемогти у цій війні. Тому, в певному сенсі, росія досягнула своєї мети: на прикладі України продемонструвала світові, що трапиться з тими, хто ігнорує її інтереси. І що Захід настільки охляв, що не може (чи не хоче) не тільки перемогти москву, а й просто відновити статус кво, який існував на момент початку повномасштабної агресії.

Ми повинні мати сміливість подивитись в очі цим реаліям. І услід за Маннергеймом повторити: "Збройні сили не схибили – вони дали дипломатії шанс". Час щонайменше почати всебічне обговорення переговорної позиції та "червоних ліній", які для нас прийнятні як плата за деескалацію конфлікту чи перемирʼя. Яке – повторюсь – наче ковток свіжого повітря потрібні Україні, аби здійснити мирний та контрольований транзит влади і отримати шанс на проведення системних радикальних реформ. Які єдині здатні вберегти Україну від колапсу.

Звичайно, хочеться випити каву на набережній Ялти, над якою майорять жовто-блакитні прапори, взяти участь у параді перемоги у Севастополі та стати свідком дезінтеграції росії. Я б багато, дуже багато віддав би, аби все це відбулось ще за мого життя. Але я не знаю жодного реалістичного шляху до втілення цих мрій. І боюсь наразі ніхто у світі не знає. В якомусь сенсі росія довела, що може діяти без оглядки на Захід і навіть у прямій конфронтації з ним. Але, як колись Гітлер мріяв про союз з Британською імперією, так і путін марить поверненням зі свого бункеру до пристойного товариства очільників цивілізованих держав.

І тут саме на часі перепросити прихильників пʼятого Президента України. З висоти нашого сьогоднішнього досвіду Мінські угоди виглядають не таким вже й поганим завершенням першої фази російсько-української війни. Біда, схоже, була не в них, а в тому, що ми змарнували (чи якщо завгодно, недостатньо ефективно використали) вісім років, за які могли перетворити Україну на неприступну фортецю. Але не перетворили, бо можновладці традиційно використали державний апарат та "силовиків" як інструмент перерозподілу потоків і активів. І тут пʼятий очільник держави несе таку саме відповідальність за неготовність України до великої війни, як і шостий...

Отже, домігшись динамічного балансу сил на фронті, слід відкласти до кращих часів мрії про парад перемоги в Севастополі, путіна в Гаазі, контрибуції та репарації – і почати серйозно обговорювати реалістичний баланс інтересів, що дозволить зупинити криваву мʼясорубку, яка щодня вбиває і калічить наших людей, руйнує інфраструктуру та добиває рештки демократії і законності (не кажу вже про верховенство права) в країні.

Бо тільки зупинка активних бойових дій дасть нам шанс на мирне перезавантаження влади, системні радикальні реформи та вихід на нову якість державного управління. А відтак шанс на перемогу. Шанс, яким ми не скористалися у 2015-2021 роках...