Як запустити оновлення країни?

Продовжуємо дискусію щодо перезаснування України як передумови і збереження країни під час війни, і її післявоєнного розвитку. У цій заочній дискусії, окрім мене, беруть участь Геннадій Друзенко, Олександр Доній, Юрій Касьянов та інші.

Друзенко, знаючи ситуацію на фронті, висловився, що для продовження спротиву нам потрібна пауза у бойових діях, щоб поповнити ЗСУ, накопичити зброю і боєприпаси, відремонтувати зруйновані енергетику і промисловість.

Доній погодився з оцінкою ситуації як критичної, але аргументовано зауважив, що кремлівський фюрерок нам цієї паузи не дасть. Бо в нього у недоімперії — все гаразд: гроші, люди і ресурси на війну на виснаження є, тому він буде нас дотискати, особливо не поспішаючи.

Я у своїх публікаціях підкреслив, що заморожування бойових дій піде на користь недоімперії, якщо в Україні не буде змінена недолуга і неефективна система влади, яка дозволяє чиновникам бути непрофесійними та корумпованими і не нести за це жодної відповідальності.

Касьянов зі свого боку вважає, що неважливо, як це називати — перезавантаженням влади чи перезаснуванням країні, але без термінової появи на всіх керівних посадах, зокрема, в ОПК і МО, справжніх технократів з усіма необхідними повноваженнями, війну ми програємо. І тоді суспільні розмови при вибір нашого шляху припинять бути важливими, бо всіх, хто за незалежну Україну, ворог просто фізично знищить.

І виникає доречне питання: що треба зробити, щоб ідея оновлення країни, влади і її відносин з суспільством стала загально визнаною і мейнстримною?

Нагадаю, як у середині лютого 1989 року у Спілці письменників відбулося обговорення ситуації у країні та потенційних перспектив незалежності. І була прийнята вельми обережна резолюція, яку надрукували у «Літературній Україні» — не самому масовому виданні.

І тут відбувся термоядерний вибух громадської активності: цю резолюції на підтримку перебудови, що затіяла КПРС (!), сприйняли у нас як Благовіщення. По країні почали ініціативно створюватися сотні якихось об’єднанням і гуртків на підтримку, люди бомбували Спілку письменників тисячами листів з вимогою накреслити першочергові кроки. А вже в осени склалися умови для установчого з’їзду Народного Руху України.

Зверніть увагу: все це — фактично без копійки вкладених на розкрутку грошей: тема незалежності розкрутила сама себе.

А чому зараз з життєво важливою темою перезаснування країни не відбувається подібного самозапалювання?

Тоді, як і сьогодні, суспільство відчувало себе напередодні можливої катастрофи і неминучих величезних змін, бо руйнувалася радянська імперія. Але була величезна надія, що незалежність виявиться таким собі філософським каменем, який перетворює все навколо на золото. І тоді зовсім не було величезних розчарувань, пов’язаних з гранично цинічною, послідовно меркантильною, відверто грабіжницькою і вкрай аморальною поведінкою еліт, які незалежність породила. А зараз таке розчарування є однією з суспільних домінант — обираємо-обираємо, а на краще не змінюється...

І є ще одна важлива річ, на яку треба зважати.

У кожному суспільстві існує 10% активних людей, які прагнуть змін. Вони завжди вимагають від влади більшого, вони схильні до протестних дій і хочуть «все і відразу». Під час суспільних потрясінь, як от зараз, їх кількість збільшується приблизно до 15%. І це вже сила, який не в змозі протистояти жодна репресивна машина.

Але значна частина активних, непримиренних українців на фронті — загинула або воює. Ще одна частина — виїхали з країни разом з родинами. Так, їх можна називати ухилянтами за те, що свої обов’язки перед рідними вони поставили вище, ніж обов’язки перед державою, яка своїх громадян ніколи не шанувала. Але погодьтеся, що почати життя з нуля за кордоном і адаптуватися до чужого суспільства потребує не меншої рішучості і здібностей, ніж підтримка серйозних суспільно-політичних змін в Україні. Тобто, цю люди — актив перетворень, який ми втратили.

Тому в нас виникає зачароване коло: війна потребує рішучих суспільних дій, одночасно та ж війна позбавляє нас громадян, зданих на підтримку цих рішучих дій. І я не можу запропонувати рішення цієї проблеми, окрім наполегливого просування у суспільний простір тих підходів, які вважаю єдино вірними.

І останнє. Не варто сподіватися, що можна якось переконати нашу владу у необхідності змін. Бо якщо її можна було переконати, то вона б започаткувала ці зміни ще у 2019 році. Зараз у владі все більш-менш норм. Можливо, особисто Володимир Зеленський і сприйме поразку України як власну особисту невдачу, але не його оточення. І ненадовго, бо всі вони переконані, що вже зробили все, що можливо, і навіть більше.