Яким має бути енергетичний сектор України

Ще до 24.02.22 в експертному середовищі відбувалося жваве обговорення питання стратегії розвитку значущої сфери життєдіяльності бізнесу та населення, і в цілому держави — енергетичного сектору України.

Спочатку, нагадаю, що ми отримали у спадщину від радянських часів в енергетиці.

Спадок Радянського Союзу

Український енергосектор був найбільш потужним у межах Радянського Союзу. Він включав у себе АЕС, а також ТЕС і ТЕЦ, гідроелектростанції, переважно як балансуючих потужностей, що закривали потребу в електроенергії у пікові години споживання (зранку і увечері). Окрім електрогенерувальних потужностей, ми мали розгалужену розподільну систему постачання електроенергії.

Україна мала значні власні потужності видобування газу, нафти, енергетичного вугілля. Безперечно, все це було відображенням потужностей українського промислового виробництва, потреби якого у першу чергу задовільняв енергосектор.

Серед головних недоліків отриманої спадщини енергосектору з точки зору продуктивності можна вважати вкрай неефективну систему виробництва електроенергії на ТЕС і ТЕЦ, великі шкідливі викиди в атмосферу та у водні ресурси, значні втрати в електромережах, перехресне субсидування низьких тарифів на газ, теплову та електричну енергію для населення за рахунок промислових виробництв, що провокувало низький рівень енергоощадності, натомість знижувало конкурентність останніх.

На додачу — психологічний шок від Чорнобильської катастрофи та формування на цій основі негативістського ставлення до АЕС, аж до повної зупинки їхньої діяльності в Україні.

Енергосектор, значно більший, ніж нинішні потреби української промисловості, дозволив на третій рік повномасштабного російського військового вторгнення та масованих атак по енергогенерувальним та енергорозподільним потужностям зберігати відносну контрольованість ситуації з виробництвом та постачанням електроенергії і тепла населенню, бізнесу та бюджетним установам.

Децентралізовані генерувальні потужності малих газопоршневих та газотурбінних електростанцій

У той же час цілеспрямовані удари по значній кількості ТЕС і ТЕЦ, які призвели до їхньої повної руйнації чи дуже значного пошкодження, загострили дискусії, в якому вигляді ми хочемо бачити у майбутньому український енергосектор, особливо з урахуванням нагальної потреби формування генерувальних балансуючих потужностей, причому на максимально децентралізованій основі. Йдеться про десятки тисяч (озвучувалися чисельність від 15 до 20 тисяч різної потужності) малих газопоршневих та газотурбінних електростанцій, у тому числі когенераційних, а також блочно-модульних котелень, дизельних/бензинових та газових генераторів.

Очевидно, що існуючі промислові потужності всіх розвинених країн світу не дозволять нам вирішити цю проблему за один чи два роки. Це завдання на найближчі 7-10 років. Без урахування питань джерел фінансування їхнього замовлення, з подальшим встановленням і підключенням до мереж, а також окупності.

Враховуючи, що вони переважно працюватимуть на газу, собівартість виробництва і окупність електроенергії на них залежатиме від ціни на газ. Але за будь-яких розкладів, у тому числі субсидування цін на газ для них з боку держави, тарифи на електроенергію від них будуть значно вище нинішніх як для бізнесу, так і населення.

Крім того, після завершення активної фази бойових дій ЄС все наполегливіше вимагатиме від України, як кандидата у члени цього об'єднання, переходу на екологічно чисті види виробництва електроенергії.

Отже, попри те, що у розподіленої генерації електроенергії і тепла на основі газотурбінних і газопоршневих електро і когенераційних станцій зараз немає альтернативи, розраховувати, що вони можуть забезпечити стабільну та конкурентну енергосистему, як складову української економіки, навряд чи варто.

“Відновлювальні” джерела енергії

Незважаючи на зростаючи у світі потужності виробництва електроенергії за рахунок сонячного світла і вітряної енергії, здешевлення відповідного обладнання та підвищення його ефективності, вони також не зможуть стати основою української енергосистеми. Головними недоліком є і залишатиметься залежність від природних факторів. Вирішити цю проблему за рахунок будівництва накопичувальних потужностей неможливо. Бо якщо йдеться про несприятливі природні умови протягом декількох днів, то вони ще можуть рятувати споживачів електроенергії. Але якщо йдеться про тижні та місяці, то вони не зможуть захистити від катастрофічної нестачі стабільної пропозиції електроенергії. Вже не кажучи про ціну такого накопичувального устаткування та вартість електроенергії.

Показово, що у Німеччині вже були періоди (дні та навіть тижні), коли виробництво електроенергії за рахунок потужностей вітряних електростанцій покривало внутрішнє споживання повністю чи майже повністю. Але у той же час, виникали періоди, коли внаслідок природно-кліматичних обставин на місяці виробництво електроенергії від “вітряків” падало у рази, створюючи дуже значний дефіцит, який змушений були перекривати за рахунок імпорту. До речі, переважно, з Франції.

АЕС

І тут ми переходимо до питання, яке має фундаментальне значення для визначення стратегії розбудови української енергосистеми. Німеччина під тиском “зелених” закрила всі свої АЕС. Вважаю, що це рішення було популістським, некомпетентним і безвідповідальним з точки інтересів німецької економіки і населення. Воно об'єктивно призвело до зростання соціального незадоволення у німецькому суспільстві і почало впливати на конкурентність німецької промислової продукції.

Для мене це, у тому числі як і історія зі створенням єдиної валюти “євро”, наочний приклад популізму і некомпетентності політиків і державного менеджменту, що створили довгострокові фундаментальні проблеми для економіки країн ЄС.

Показово, що Франція категорично відмовляється від закриття власних АЕС. Більш того, станом на початок 2024, уряд цієї країни розглядає питання добудови нових 8 атомних станцій та 6 додаткових енергоблоків.

Отже, повертаючись до України, потрібно чітко розуміти, що основою нашого енергосектору є, і має залишатиметься у майбутньому, розвиток саме АЕС.

Якщо піки споживання електроенергії населенням ще можна покривати за рахунок розподіленого виробництва електроенергії на газопоршневих та газотурбінних електростанціях, а також за допомогою сонячних панелей та “вітряків”, хоча тарифи на неї згодом стануть надто болючим питанням, то забезпечувати необхідну потужність та якість струму для великих промислових споживачів електроенергії за рахунок малих електрогенерувальних станцій в принципі неможливо.

Зараз, поки більшість великих підприємств зупинилися чи вкрай обмежили свою виробничу діяльність, питання нестачі потужностей виробництва електроенергії не так відчутно. Але після завершення активної фази бойових дій воно стане вкрай болючим. Більш того, по суті виникатиме жорстке протиріччя між необхідністю, з одного боку, забезпечення потреб населення в електроенергії, з іншого — промисловості, відновлення діяльності якої буде надважливою передумовою відновлення української економіки в цілому.

Отже, постане питання доцільності відновлення зруйнованих ТЕС і ТЕЦ, яке займатиме за оцінками експертів щонайменше 5-7 років. Враховуючи їхні розміри і надмірну залежність від них у поєднанні з ризиками руйнації внаслідок ракетного обстрілу, робить вкрай сумнівним доцільність і окупність їхнього відновлення. На жаль, у найближчі десятиліття нам доведеться жити в умовах ризиків нової загарбницької війни з боку Росії. І це необхідно враховувати.

Інший варіант формування основи енергосектору — збільшення потужностей АЕС. З поки що незрозумілою долею Запорізької АЕС (ЗАЕС) щодо строків деокупації та повернення під контроль України, а також її робочого стану, якщо це станеться.

При цьому варто враховувати, що економічна доцільність розвитку гідроакумулювальних електростанцій (добудова Дністровської ГАЕС та будівництво Канівської ГАЕС), як важливої складової балансуючих потужностей, базується на дешевій електроенергії АЕС, особливо у нічний час.

На користь розвитку потужностей АЕС вказує також те, що матиме місце певне приховане державне субсидування забезпечення потреб населення та бізнесу електроенергією. Витрати на добудову та побудову нових АЕС, як і подальше закриття, братиме на себе держава. У той же час протягом 30-50 років поточні витрати на виробництво електроенергії на них будуть суттєво меншими у порівнянні з вартістю електроенергії, яка вироблятиметься з відновлювальних джерел, газопоршневих та газотурбінних електростанцій. Тоді останні виконуватимуть лише балансуючу функцію. Відповідно витрати на її виробництво у загальному балансі виробництва і споживання електроенергії будуть суттєво нижчими. Що визначатиме тарифи на електроенергію для населення, і що не менш важливо з точки зору зовнішньої торгівлі, у тому числі у межах ЄС, становитиме певну конкуренту перевагу для наших промислових підприємств.

Окремо хотів би зазначити, що вважаю вкрай популістичним ухвалене свого часу рішення щодо дозволу домогосподарствам продажу електроенергії, яка виробляється їхніми “сонячними” панелями. З точки зору стабільності пропозиції та якості струму, вони її забезпечити не можуть. Вже не кажучи про перевантаження мереж і диспетчерських центрів “Укренерго”.

Показово, що у Німеччині ще з початку 90-х років минулого століття почали давати податкові преференції щодо витрат на встановлення “сонячних” панелей, але ні у кого не виникала абсурдна ідея дозволу домогосподарствам продажу надлишків цієї “сонячної” електроенергії у мережі загального користування, до того ж за дуже високим “зеленим” тарифом.

Очевидно, що нам потрібно відмовлятися від цієї витратної і неефективної практики. Натомість домогосподарствам мають надаватися довгострокові пільгові кредити (зі ставкою не більше 3 відсотків річних і на строк щонайменше від 5-7 років з ануїтетною формою платежів), а також значні податкові пільги (щодо компенсації ПДВ та в частині сплати податку на доходи фізосіб) при придбанні і встановленні “сонячних” панелей та накопичувальних акумуляторів, теплонасосів.

Такий підхід значно ефективнішій і відповідає європейській практиці стимулювання щодо встановлення “сонячних” панелей домогосподарствами і поширення використання відновлювальних джерел енергії.

Якщо вказувати недоліки добудови блоків Хмельницької АЕС (ХАЕС), то у першу чергу — це значні первинні витрати, які необхідно здійснювати. Але, як і у питанні замовлення газопоршневих та газотурбінних електростанцій, у тому числі когенераційних, це питання довгострокової державної енергетичної стратегії. Нам їх необхідно замовляти і оплачувати вже зараз, хоча значна їхня частина зможе бути виготовлена і встановлена лише за декілька років.

Якщо йдеться про добудову блоків ХАЕС, то важливим також буде питання джерел фінансування. Наскільки держава може розраховувати на довгострокове зовнішнє фінансування, у тому числі з боку американської компанії “Westinghouse”, яка стала стратегічним партнером НАК “Енергоатом”?

Важливим є те, що МАГАТЕ підтримує плани щодо добудови блоків ХАЕС, незалежно від того, як розвиватимуться події навколо ЗАЕС. 

Витрати на добудову блоків оцінюються у 100-150 млрд грн. Це суттєво дешевше, якщо плануємо це робити на базі водно-водяний енергетичний реакторів (ВВЕР), які перекупатимемо у Болгарії. Особливо з урахуванням, що будівельна площадка ХАЕС спроектована саме під цей тип реакторів. Супроводження добудови і забезпечення відповідного додаткового обладнання, наскільки розумію, планується реалізовувати за участі “Westinghouse”

Якщо будувати нові АЕС “з нуля”, які функціонуватимуть на базі реакторів “Westinghouse” чи “AREVA” (французька група компаній, діяльність якої охоплює всі стадії паливного циклу, проектування і будівництва ядерних реакторів і пов'язаних з ними послуг), це, по-перше, обійдеться у декілька разів дорожче, по-друге, що не менш важливо, від початку замовлення у них відповідного обладнання, проектування і будівництва окремої площадки під нього, та подальшого введення в експлуатацію, то цей процес розтягнеться на строк від 10 років. Що в українських умовах просто неприпустимо довго. У той же час, добудову блоків ХАЕС на базі ВВЕР планується реалізувати протягом 2,5-3 років.