Чи повинна держава готувати і оплачувати спорт великих досягнень?

Після закриття паризької Олімпіади почався новий відлік до наступної. Емоції за тиждень-два вляжуться. І на заміну відчуттю гордості за нашу команду прийдуть тисячі коментаторів про те "що навіщо мені їх медалі, якщо мені нема, що їсти". І знову почнуться дискусії про те, чи повинна держава готувати і оплачувати спорт великих досягнень.

Я не з тих, хто знецінює вклад спорту в загальний український імідж. І подібні дискусії - не нові. Але очевидно, що в умовах обмежень під час війни, питання цільового використання грошей з держбюджету завжди викликає бурхливі обговорення (як і схеми, які дозволяють ділкам використовувати війну для того, щоб цей бюджет не наповнювати).

Але якщо ми усвідомлюємо необхідність нашого застосування "мʼякої сили" (частиною якої і є спорт), то нинішні умови дійсно дають шанс, підштовхують переглянути схему підготовки найсильніших атлетів України. Тут варто було б подивитися, як саме фінансуються спортсмени, наприклад в США. Де давно існує клубна система, а не принцип "дамо усім по 3 копійки", може, хтось колись "вистрілить".

Техлогогії, фармакологія, системи підготовки в останні десятиліття зазнали велетенських реформ. Але у нас досі працює сисиема пізнього СРСР, на якій паразитують як купа спортивних функціонерів, так і, на жаль, частина спортсменів. Наглядно це дуже видно, коли, наприклад, на національних чемпіонатах з легкої атлетики у призери вриваються не професіонали, а любителі.

Тому спорту потрібні зміни. Важкі, болючі, але абсолютно актуальні рішення. Щоб медалей і переможців було більше, але при цьому державних грошей витрачалося набагато менше, ніж зараз.