Ті, хто вижив

Найбільший виклик перед повоєнною Україною полягатиме в тому, що її долю визначатимуть ті, хто вижив. Серед цих людей, на жаль, не буде Романа Ратушного, Святослава Стеценка, Андрія Пільщикова ("Джуса") та тисяч інших гідних, патріотичних та професійних українців. Буде чимало тих, кому поталанило вижити на війні, але набагато більше тих, хто – поки перші воювали – ухилявся від війни із зовнішнім ворогом, але натомість готувався і акумулював ресурси для майбутньої битви за владу. Попри всенародну любов до ЗСУ, ми маємо шанс побачити багато – надто багато – представників другої спільноти у владних кабінетах повоєнної України.

Майбутнє України залежатиме не від найкращих, а від тих, хто вижив. І ті, хто вижив, перекроять Україну під себе. Тому вже сьогодні ми маємо мріяти, дискутувати, сперечатися і прозрівати, якою буде Україна майбутнього. Аби не віддати її на поталу пройдисвітам, що не просто пропетляли війну, а перетворили її на "мати рідну". Звичайно я зраз не про всіх, хто з тих чи тих причин не взяв до рук зброю. З власного досвіду знаю, що аби один солдат успішно воював на передовій, 6-7 фахівців у тилу мають забезпечувати його усім потрібним. Виготовляти та подавати снаряди не менш важливо, аніж випускати їх по ворогу. Тому наразі не про тих, хто усім, чим може, допомагає війську. А про тих, хто скориставшись війною, усіма правдами та неправдами концентрує ресурси і готується до приходу до влади завтра, коли завершиться війна. І для яких герої цієї війни стануть лише медійним ресурсом, соціальний капітал яких можна узяти в оренду на час виборів за доволі помірні гроші.

По суті на наступних виборах змагатиметься соціальний капітал (тобто довіра суспільства до певних осіб та інституцій) з традиційним капіталом. Чи дозріли ті, хто пішов на цю війну за власним вибором і покликанням, не перетворитися на електоральний ресурс для тих, хто на війну не пішов, – питання відкрите. Чи знайдуть ветерани російсько-української війни достатньо мудрості та далекоглядності в собі, аби домовитись між собою і сформувати власний політичний рух (не партію, а саме широкий громадсько-політичний рух) з вимогою докорінних перетворень в країні? А чи просто, як у 2014-му, розбіжаться по чужих політичних проєктах? Питання відкрите...

Бо головним завданням тих, хто вижив на цій війні і заплатив за неї трагічну ціну, буде навіть не прихід до влади, а радикальне перетворення України. Перетворення її у такий спосіб, аби більше нікому навіть на думку не спало атакувати чи шантажувати нас. Бо найефективнішою гарантією безпеки для України стане не НАТО і не ЄС (куди нас ще мають узяти), а перетворення України на Європейський Ізраїль – високотехнологічну, високоосвічену згуртовану (але розмаїту) та змобілізовану націю. Аби наша перемога не стала пірровою, ми маємо – як колись батьки-засновники США – конвертувати її у нову якість України. Замість дірявого решета, з якого спільні ресурси тисячею струмків витікають по приватних кишенях, Україна має стати суспільним реактором, що розкриває та каналізує творчу енергію мільйонів своїх громадян. Пристроєм, який змушує наше несамовите его працювати на загальне благо.

Для цього нам вже потрібна візія майбутньої України. Потрібна стратегія, але не відновлення, а радикального перетворення країни. Бо з нашої руїни та деградації є тільки один шанс прорватися у перший світ – якщо ми потрафимо перетворити "аграрну (напівфеодальну) наддержаву" у надсучасний гіперзвуковий літак.

Тому у тих, хто виживе на цій війні, є важливе надзавдання – узяти владу, скликати свій Філадельфійський конвент, домовитись про майбутній функціонал та відповідну конструкцію української держави – і змусити працювати нові правила гри, нещадно караючи кожного, хто їх порушить.

В противному разі владу візьмуть ті, хто вижив на цій війні тільки в інший спосіб. Хто цю війну пропетляв і успішно монетизував. Візьмуть, аби отримати ліцензію на інкасування країни наступні 5 років. Бо їх у цій країні влаштовує все. Окрім того, що сьогодні не вони її головні бенефіціари...