Чому зросійщується Литва?

З машини на центральній площі нахабно лунає російська попса. Таку сцену важко уявити в будь-якому європейському місті. Особливо еклектично і не зрозуміло такий росіянський стон виглядає на фоні того, що вся столиця Литви і досі завішана жовто-блакитним прапорами, а на тролейбусах блимає напис «Вільнюс любить Україну». В чому ж справа? Чому у Вільнюсі постійно чути російську мову і її присутність більшість місцевих толерує?

У сувенірній крамниці мене сприймають за польку і звертаються польською, однак, дізнавшись про українське походження одразу ж переходять на російську. «Вам же ж так зрозуміліше? Це ж міжнародна мова» Ні, мені не зрозуміліше і це мова-зброя агресора. Музей всередині Тракайського замку так само завішаний табличками  з російською версією, української – зась.  Це справді виглядає дивним на фоні того, що литовці постійно передають Україні різноманітну допомогу – електричні станції, автобуси, медикаменти…. Крім того, новини виблискують сповіщеннями про те, що з території Литви депортували чергового триколорного шпигуна.

Якщо раніше вважалось, що російською у Вільнюсі розмовляє лише населення пенсійного віку, а молоді – ні, то тепер ситуація дещо змінилась. Місцева молодь поїхала до більш заможних країн Європи на кшталт Норвегії, а її місце займають емігранти в Білорусі та росії. І цей факт частково пояснює лінгвістичне дежавю. Тим більше, що той самий Вільнюс налічує лише одну білоруську школу, а бажаючі туди потрапити стають у черги. Єдине, що наразі росіяни не мають права придбати нерухомість у Литві. Втім відомо, що багато «уехавших» мають паспорти інших країн, і продовжують нести «рускій мір» на блюді усюди, куди потрапляють.

Російський спрут  насувається на Литву не тільки через вуха. У Вільнюсі регулярно стаються напади на національні центри та крамниці біларуських активістів, які покинули батьківщину через переслідування влади. Їм розбивають вікна та двері, пишуть погрози на стінах. Не важко здогадатись, чий це почерк і за які грубі гроші влаштовують такі показові розправи.

Насправді, у культурному полі все не настільки погано. Музеї литваків(литовських євреїв), сучасного мистецтва та Палац Радзивіллів – тримають марку. Тут з іноземцями спілкуються виключно англійською, нею ж зроблений переклад інформації щодо експонатів. Ніяких подразнюючих факторів. Навіть вхід до цих закладів з українським паспортом вільний.

І все ж, у Вільнюсі відчувається розслабленість щодо російської загрози. В той час, коли більше року озвучують прогнози про путінський напад через Сувальський коридор на країни Балтії, у Литві тихенько відкривають чергову виставку, гріються під осіннім сонцем і не звертають увагу на розмови російською поруч. «Це ж лише мова!» - заспокоює мене молодий офіціант-литовець. Так, друже, але ж вони звикли ідентифікувати свої через мову, а потім їх «визволяти». Ми в Україні так само особливо не розуміли, що мова – це зброя. І зараз платимо за цю помилку занадто високу ціну.

На відміну від литовців українців не мали натовської парасольки, хоча сподіватись тільки на неї – безглуздо. Для початку вкрай потрібно здихатися російського духу у литовських містах, щоб не давати нелюдям зайвого приводу для вторгнення. Україна, безумовно, є фортецею, що захищає Європу. Проте надовго нас може не вистачити навіть за великої моральної підтримки литовських друзів, яким ми вдячні, і маємо попередити – не бігайте по наших мовних граблях.