Протилежні картинки

Оптика, через яку Захід розглядає ситуацію у світі, та наша українська оптика дають не просто різні картинки (викривлені одна щодо іншої), -- вони дають протилежні картинки.

Найперший приклад -- розуміння взаємозалежності між постачанням зброї Україні та ризиком ескалації війни. На нашу думку, чим більше постачання, тим слабші російська армія та влада, тим менше ризик ескалації. На думку Заходу, чим більше постачання, тим більше ризик ескалації. Те, що практика не підтверджує гіпотезу про наявність у путіна "червоних ліній", вони не бачать. Ця проблема була основною у фокусі уваги нещодавного форуму #yes2024.

Протилежність картинок має також протилежні пояснення з обох боків. Захід каже, що українці мають викривлену картинку, бо є суб'єктом війни й тому упереджені, а ще перебувають у травмі й тому не можуть бачити світ об'єктивно.

Зі свого боку, українці третій рік намагаються розібратися, що не так із оптикою Заходу. Ми з Yuliya Shtaltovna торік написали статтю "Сліпа пляма Заходу", де викрили 7 причин, від банального страху, російських грошей та пропаганди до набагато складніших культурних та наукових стереотипів. (Стаття у першому коментарі.)

Сьогодні вже зрозуміло, що саме стереотипи давно минулого імперіалізму є основною причиною непорозуміння між Заходом та Україною. Постімперські суспільства не чують голоси постколоніальних країн. Олена Апчел, театральна режисерка й театрознавиця, а нині військовослужбовиця Нацгвардії, пише про це як про фундаментальну, засадничу причину тривалості й кривавості цієї війни. Її стаття вже третій день широко обговорюється, і я раджу вам прочитати. (Стаття у другому коментарі, а нотатки з цього приводу Anastasiya Leukhina, з важливими коментарями Євген Глібовицький, а також нотатки Tymofii Brik у подальших коментарях. Там чимало того, що треба розбирати на цитати.)

Простою мовою, із власного досвіду це звучить так. Західні інтелектуали постійно кажуть: ну що ви, українці, можете нам розповісти про Росію? У нас вже більше півстоліття тривають широко розгорнуті Russian studies, і ми знаємо про Росію все, а у вас що, хіба ви щось знаєте?

Я на це зазвичай відповідаю, що в нас Russian studies закарбовані на шкірі, бо ми мали можливість ознайомитися з російським імперіалізмом і колоніалізмом безпосередньо. Але ця відповідь вважається ще одним доказом того, що українці можуть говорити лише емоційно, з травми.

Симпатія постімперських суспільств до імперій сьогодення, скоріше за все, має корені у Геґелівському поділі націй на "історичні" та "неісторичні". Тож "історичні" нації традиційно симпатизують одна одній у культурі й геополітиці, а "неісторичним" відведена маргінальна роль постачальників артефактів для імперських музеїв та людського капіталу для творення імперських культур. (Окремо відзначу симпатію США до росії через подібність їхніх колоніалізмів: обидва поселенські, settler colonialism, як визначає Ботакоз Кассимбекова.)

Я би не хотів заглиблюватися далі у філософію, бо хочу зберегти малий розмір та практичну спрямованість цього допису. Отже, що робити? Універсальний підхід не спрацює, тож пропоную два:

1. Спілкуючись із західними постмодерністами, розкривати їм постімперський, постколоніалістський характер їхнього бачення, їхньої оптики.

2. Натомість спілкуючись із західними модерністами (що не здатні відрефлексувати свої ментальні установки), переконувати їх в тому, що українці є історичною нацією, бо доводять це наочно просто зараз.

В останньому випадку якраз стане в пригоді Геґелівський "світовий дух", який, прокладаючи собі дорогу крізь історію людства, обирає якусь із націй для світового поступу. Безглуздо сперечатися з Геґелем, тож краще скажемо, що нині це ми.