Чи почує влада "перший дзвінок"?

За моїм прогнозом війна увійде в критичну фазу вже цієї зими через критичний брак з обох сторін живої сили. Тобто солдат, які безпосередньо боронять, захоплюють чи відбивають території: конкретні посадки, поселення та будівлі.

Бо і в Україні і в Росії нема (у них і не було, у нас – зникло) відчуття екзистенційності цієї війни. Немає відчуття, що все поставлено на карту і програш призведе до катастрофи. Наразі в обох країнах сформувались команди гладіаторів по кількасот тисяч і мільйонні команди глядачів.

І тут раптом один з гладіаторів виходить на сцену (в медіа) і на весь голос заявляє: це несправедливо, коли сотні тисяч воюють, а мільйони вболівають (або вже і не вболіваюсь, а лише заробляють на корупційному тоталізаторі). Гладіатори – теж люди. Вони втомилися, вигоріли, скучили по рідних і близьких. І загалом заслужили на ротацію і повернення до нормального життя, яким наразі живе більшість українців. Так, це нова нормальність, яка відрізняється від нормальності 2014-2021 років. Але життя в тилу адаптувалося до ракет і дронів, і про велику війну в Києві нагадує хіба що галявина з жовто-блакитних прапорців на Майдані, вщент заповнена українська стіна плачу Михайлівського монастиря та кількість авто, пофарбованих у камуфляж, на дорогах...

Солдати стали не просто говорити про справедливість, не просто тихо йти у СЗЧ і в такий спосіб відновлювати цю справедливість (у їхньому розумінні) по факту, а ставити питання публічно і руба. По суті, демарш Сергія Гнезділова, який так гучно зрезонував у соцмережах, – це виклик чинному правопорядку, який став настільки несправедливим, що військовослужбовець з бездоганним послужним списком прилюдно відмовляється його дотримуватись.

Тихий СЗЧ-шник – це правопорушник, людина, яка це робить прилюдно з відчуттям власної правоти – це революціонер, що кидає виклик усій системі. Яка за її (і багатьох інших) відчуттями у своїй несправедливості перейшла якусь засадничу межу. І це нас повертає до головної тези – чимало справді порядних та патріотичних чоловіків та жінок не готові помирати за будь-яку Україну. Особливо за ту, яка стає все більш схожою на нашого ворога. Соціальна нерівність та несправедливість загрожують підірвати нашу опірність зсередини. І тоді жодна західна допомога, жоден "план перемоги" не врятують нас від катастрофи.

Жодне суспільство не буває ідеально справедливим. Жодна держава не є ефективною на 100%. Жодна влада не є абсолютно професійною, патріотичною та доброчесною. Але є ті межі несправедливості, які підважують імператив захисту української державності за будь-яку ціну. На жаль, наша опірність не безмежна. І все більше людей у камуфляжі перейматимуться питанням, чому гладіатори мають захищати глядачів та вболівальників на комфортних трибунах. І мимоволі казково збагачувати тих, хто продає квитки у глядацький зал на цей кривавий двобій. При тому, що за квитками на ринг черг не спостерігається вже більше двох років...

Я б на місці влади спробував почути цей дзвоник. Бо якщо його не почути, і зброя, і фінанси, і плани перемоги не врятують нас від катастрофи. Адже коли громадяни зневірюються у своїй державі, все решта втрачає сенс.